У полотняній сумці в Марини лежали порожні сирні форми й загорнутий у чисту ганчірку шматок учорашньої качоти. Останній шматок вона на ярмарку не продала — приберегла собі. Попереду путівцем тяглися сліди босих Іриних п’яток: м’який, наче вистиглий попіл, пил зберігав їх аж до повороту. Мариша йшла слідом за донькою. Високо стояло сонце, сюрчали коники, за тинами догорав липень. Серед цього звичного спокою важко було й подумати про лихо.
З-під старої вільхи на дорогу вийшла Таїсія. Мариша відразу впізнала циганку: від весни її табір стояв біля околиці, а на ярмарку вона продавала нитки й наговорені вузлики. Торговки перешіптувалися за її спиною, ховаючи гаманці подалі. Немолода, рівна станом, із важкими сережками, Таїсія носила барвисту шаль із довгою торочкою. Спокійні чорні очі нічим не скидалися на очі жебрачок.
Тепер у них був страх. Простягнута рука не просила милостині: палець циганки вказував Мариші в груди.
— Стій, красуне. Вислухай, що скажу, тільки не перебивай, — неголосно промовила Таїсія.
Іра притихла біля материнської спідниці, звівши сірі очі. Мариша вже хотіла відвернутися й пройти повз — так обходять п’яного чи божевільного. Та Таїсія ступила ще на крок ближче, заговорила квапливо, палко, і від її слів у Марини наче все обірвалося всередині.
— Забирай доньку й тікай. До чоловіка сьогодні не повертайся, чуєш? Не ходи додому: добром тебе там не зустрінуть. Ти, дурненька, не догледіла, а я побачила. Веди дівчинку, попросися переночувати хоч до чужих, до будь-кого. Тільки під своїм дахом не лишайся. Перечекай одну ніч — завтра зрозумієш.
— Що ти таке кажеш? До чого тут чоловік? Хто на мене чекає? — прошепотіла Марина захриплим голосом.
— Той, кому довіряєш, — відповіла Таїсія.
Вона нахилилася до Мариші; війнуло димом і полином. Далі циганка говорила майже пошепки:
— Не проси в мене карт, не проси й ворожити. Карти тут ні до чого. Сьогодні в райцентрі я сама бачила твого чоловіка. Синя папка була в нього в руках, поруч люди — чужі, міські, не з наших. І два квитки на вечірній автобус я бачила. Заради доньки тікай, красуне.
Відступивши, Таїсія закуталася в шаль, наче серед денної спеки раптом змерзла. Пішла й жодного разу не озирнулася. Марина так і стояла на запиленому путівці: біля подолу — шестирічна Іра, у сумці — порожні форми. Серце калатало так, ніби вона вже бігла.
Дім, куди Таїсія просила її не повертатися, належав самій Марині. Ані чоловік, ані його рідня до спадщини стосунку не мали: вона лишилася від Валентини Григорівни, її бабусі. У Кам’янці, над високим берегом Березівки, минуло все бабусине життя. Три роки тому вона тихо померла у своєму ліжку, під старою іконою в червоному кутку.
Валентина Григорівна сама виростила онуку. Її донька колись поїхала шукати великих заробітків до міста й загубилася в чужому житті, лишивши матері дівчинку. Спершу ще приходили новорічні листівки, потім зникли й вони. Власну матір Мариша майже не пам’ятала; зате пам’ятала бабусині руки, від яких пахло кропом і молоком.
Ці руки закручували марлю довкола щільного білого згустку, відтискали сироватку; потім у холодному погребі на дощечках з’являлися круглі сирні головки під пресом. Молоко, сироватка, пічний димок, свіже сіно — такими запахами було просякнуте все Маринине дитинство. Ще сонну, до світанку бабуся брала її до хліва вчитися доїти. Показувала, як сісти, як провести долонею по теплому боці, щоб корова не лякалася, як узятися пальцями, щоб тварині не боліло, а робота йшла на лад.
— Худобину, Маришко, не обдуриш, вона чує, з чим ти прийшла. Зла підійдеш — лишишся без молока. Приголубиш — усе віддасть. Як людина, тільки людина брехати вміє, а корова — ні.
Сувора, справедлива бабуся на долю не нарікала. Спершу втекла донька, лишивши їй малу дитину й господарство, потім вона поховала чоловіка. Інша б вила, а Валентина Григорівна ще затемна вставала, розпалювала піч, доїла, готувала. Онука росла серед безконечної праці, а не серед нарікань.
— Коли тут плакати? Поки сльози ллєш, корова стоїть недоєна, — казала бабуся.
Зимовими вечорами, під виття заметілі, Мариша сідала поруч із нею біля печі. Бабуся згадувала молодість, розповідала, як після війни відбудовувалося село, хто з людей був чесний, хто крав, хто чинив добро, хто — зло. У тих оповідях людину завжди визначали вчинки…
