— Слова, Маришко, нічого не варті. Наговорити кожен може. За руками стеж, за їхньою роботою: вони правду показують.
Тоді Мариша не до кінця засвоїла цю науку. Значно пізніше лагідні чужі слова ледь не відібрали в неї дім і доньку — і бабусині настанови стали зрозумілими.
На ринку в райцентрі Валентина Григорівна торгувала сиром із кисломолочного сиру та домашнім сиром, такого в крамниці було не знайти. Дві корови й кози допомогли їй поставити онуку на ноги, дати їй освіту, випустити в життя.
— Землю не полишай, вона дасть прожиток. І худоба дасть, якщо берегти її, як дитину. А з людиною, Маришко, всяке буває, ще обдурить. На людей надійся, тільки нехай погріб буде повен.
У 18 років Мариші було смішно це слухати. Вабили міські вогні, красиве життя; зовсім не хотілося зустрічатися з коров’ячим вим’ям о 4 ранку. Вона поїхала до обласного центру, вступила до технікуму вчитися на технолога харчового виробництва. Другий курс приніс знайомство з Віктором.
Вроди в нього було не відняти. Уже після того, як усе завалилося, Марина не раз думала про те, як обманула її ця зовнішність. Широкі плечі, ясна усмішка — їх вона бачила, а порожнечі за ними так і не розгледіла. Як же легко виявилося обманутися красою. Віктор приїхав із сусіднього району й на постійній роботі не тримався. Влаштовувався на пилораму, потім працював на будівництві, а згодом, за його словами, займався бізнесом. Що то за бізнес, він казав туманно, без конкретики. Зате з молоденькою Мариною умів пояснюватися. Гляне на неї, засміється — і в неї вже йде обертом голова. А варто було йому заговорити про те, що вона в нього єдина, Мариша й зовсім втрачала голову. Для цього в нього знаходилися і потрібний погляд, і усмішка, і слова:
— Таких, як ти, у мене більше немає.
Весілля зіграли швидко — надто швидко. Молодість і кохання квапили: не встигли ні себе розпитати, ні життя спитати. А потім прийшла звістка про хворобу Валентини Григорівни. Бабуся злягла, за нею треба було доглядати. Навчання Марина не закінчила, та кинула технікум і поїхала назад до Кам’янки, до старенької. Повернулася доглядати її, та так у селі й лишилася. Тут Марина провела бабусю в останню путь, тут прийняла все, що та їй лишила. Тепер її турботою стали і дім, і холодний погріб, і дві старі корови. Господарство на той час порідшало. Таку спадщину нелегко було взяти у свої руки, але чужого в ній для Марини нічого не було — все рідне.
Віктор неохоче подався за дружиною. Міському хлопцеві село було не до душі. Він торочив, що тут вони пропадуть, що бабусину руїну треба продавати й їхати назад, туди, де люди й гроші. Тут Мариночка вперше в житті вперлася з бабусиною твердістю.
— Дім мій. Я тут виросла, тут народилася, і доньку роститимемо тут. Заробити я сама зумію, побачиш.
Іра на той час уже була: міцна світловолоса дівчинка, схожа на матір, народилася першої весни їхнього сільського життя. Дивилася Марина на неї — і бабусина правда ставала зрозумілою аж до дна. Земля з худобою могли прогодувати. Лишалося працювати, не піддаючись страху й ліні.
Почала Мариша зі старого погреба: полагодила, вичистила, побілила. У бабусиної подруги позичила на двох нових корів, Мурку й Жужу; згодом повернула все до копійки. Потім з’явилися кози. Одна, доросла, що вже окотилася навесні, давала стільки молока, що вистачало і на сир, і Ірі в кашу. Бабусині уроки Мариша згадувала, того, чого бракувало, шукала в книжках, розпитувала, освоювала наново.
Без Валентини Григорівни перша зима далася важко. Дров було обмаль, грошей майже не було; Іра застуджувалася, хворіла. Уночі Марина схоплювалася то до неї, то до тварин. Від Віктора допомоги майже не було: сидів, злився, дорікав дружині — згноїть вона їх усіх у цій глушині. А та стискала зуби й далі доїла, топила, варила сир, поралася по господарству.
Іноді й їй хотілося продати все та поїхати. Але в холодному погребі лишалися бабусині дощечки, прес, круги. Варто було спуститися туди, і майже наяву лунав знайомий голос:
— Тримайся землі, Маришко. Від неї зради не буде.
Перший сир Марина пересолила й перетримала. З потрісканою скоринкою, непоказний, він ледь не довів її до сліз. Викидати не стала — з’їли вдома. Навіть невдалий виявився смачнішим за крамничний. Із другим вийшло краще, третій уже вдався добрим…
