Навесні справа пішла. Зійшов сніг, відкрився районний ярмарок, і туди Марина повезла свою першу партію. Від хвилювання завмирало серце: важко було повірити, що знайдуться покупці. А сир розібрали за годину. Люди скучили за справжньою, живою домашньою їжею, не фабричною.
— Люба, та я цей смак із дитинства забула! Моя мати в селі такий робила! — сплеснула руками одна старенька, скуштувавши сир, і відразу ж замовила ще.
Назад Марина везла порожні бідони, а гаманець був повен. По щоках котилися сльози — цього разу щасливі. Вийшло. Бабусина наука знадобилася, земля дала прожиток.
Першим був простий свіжий кисломолочний сир: готувався швидко, їсти можна було відразу. Згодом Марина опанувала витримування. Круги лежали під пресом, потім їх солили, обмивали розсолом і лишали в погребі на тижні. Так з’явилася ніжна качота з тонкою скоринкою, за нею — твердий зернистий сир до чаю. М’який із пліснявою спершу виходив грудкою, та поступово й він почав удаватися; міські покупці куштували й просили ще.
Про сир дізнавалися дедалі далі від Кам’янки. За своїми односельцями потяглися жителі сусідніх сіл; щосуботи на районному ярмарку біля Маришиного прилавка стояла черга. Почали приїздити й із міста.
Знайомство з Оксаною допомогло знайти нових покупців. Вона працювала в центрі послуг у райцентрі, жила поряд із ринком і звела Марину з господинею невеликого кафе з обласного центру. Там до білого вина подавали фермерські тарілки, і Маришин сир почали брати на реалізацію. Через кафе пішли замовлення до міста. Почувши про жінку з Березівки, яка робить справжній сир, люди просили привезти його, переслати, передати зі знайомими.
Працювала Марина як проклята. Підйом о 4 ранку, доїння, годування, прибирання; потім молоко, сир, сіль, миття форм, спуски до погреба й назад. Між ділом треба було нагодувати Іру, тоді знову йти доїти. Загрубіли долоні, нила спина, зате вперше під ногами відчувалася тверда земля. Дім і погріб були повні, як учила бабуся. Грошей тепер вистачало не лише на їжу: вдавалося відкладати, купувати доньці книжки, сукенки, зимові чобітки.
Поки господарство росло, Віктор дедалі більше від нього відсторонювався. То шукав у райцентрі роботу, зникаючи на цілий день, то їздив домовлятися про постачання й повертався напідпитку. Ані сир, ані кози, ані корови йому не подобалися; від погрібного запаху він навіть гидливо кривився. Село гнітило його, як і вічно зайнята дружина, що пахла молоком. Іра тягнулася до батька, а він відмахувався.
Марина це помічала — й намагалася не помічати. Умовляла себе: для села Віктор не створений, чоловікові нелегко, коли дружина приносить більше грошей. Перетерпиться, зміниться, стерпиться й злюбиться. Чим могла, тим латала тріщину між ними: ласкою, терпінням, мовчанням. Так і проґавила мить, коли замість тріщини вже розверзлася прірва.
Поїздки до райцентру почастішали, додому чоловік приїздив дедалі пізніше. Від нього пахло чужими парфумами, та Мариночка відганяла думку: здалося. З’явився другий телефон — нібито робочий. Віктор ховав його, а для розмов відходив подалі. Потім із пальця зникла обручка.
— Від інструментів, коли працюєш, обручка натирає, — пояснив він.
Вона прийняла пояснення, хоча за інструменти чоловік давно не брався.
Одного разу в пивній біля автостанції Марина побачила його з доглянутим міським чоловіком. За кухлями пива вони щось обговорювали; незнайомець показував Вікторові якийсь папірець. Марина лише мимохідь здивувалася, з ким це чоловік, і забула. Вона не знала, що перед нею Євген і що тієї миті за столиком вирішується доля її дому: вже плелося павутиння, призначене для неї.
Інший випадок стався за місяць до біди. Заставши чоловіка в спальні, Марина побачила, що він порпається в нижній шухляді комода, де зберігалася синя папка. Побачивши її, Віктор здригнувся й засунув шухляду.
— Паспорт шукав, свій. Хотів перевірити, до якого терміну він дійсний.
І це її не насторожило. Шукав паспорт — значить, шукав. Усупереч бабусиній науці Марина звикла вірити чоловіковим словам. Так було легше, ніж побачити й визнати: людина, з якою спиш поруч і ростиш дитину, може замишляти проти тебе лихе. Від такої правди вона ховалася до останнього, а потім правда вдарила навідліг.
Та, згадуючи тепер усе, Маришка вважала початком ще одну весняну зустріч. Тоді табір щойно розташувався біля околиці. Селом недобре загомоніли: наприїжджали, тепер замикай двері. Дорогою на ярмарок Марина везла сир і помітила край дороги Таїсію з двома онуками. У затінку сиділи замурзані голодні малюки; старша дівчинка тримала на руках крихітного брата. На ринку торговки гнали ромів від прилавків, кричали й погрожували покликати дільничного…
