У полотняній торбі Марини лежали порожні сирні форми й загорнутий у чисту ганчірчину шматок учорашньої качотти. Останній шматок вона на ярмарку не продала — приберегла собі. Попереду польовою дорогою бігли сліди босих Іриних п’яток: м’який, мов вистиглий попіл, пил зберігав їх аж до повороту. Мариша йшла слідом за донькою. Високо стояло сонце, дзвеніли коники, за тинами догорав липень. Серед цього звичного спокою й подумати про біду було важко.
З-під старої вільхи на дорогу вийшла Таїсія. Мариша відразу впізнала циганку: від весни її табір стояв біля околиці, а на ярмарку вона продавала нитки й наговорені вузлики. Торговки шепотілися в неї за спиною, запихаючи гаманці подалі. Немолода, пряма, з важкими сережками, Таїсія носила квітчасту шаль із довгою бахромою. Спокійні чорні очі нічим не нагадували очей жебрачок.
Тепер у них був страх. Простягнута рука не просила милостині: палець циганки вказував Мариші в груди.
— Стій, красуне. Вислухай, що скажу, тільки не перебивай, — неголосно мовила Таїсія.
Іра притихла біля материнської спідниці, підвівши сірі очі. Мариша вже збиралася відвернутися й пройти повз — так оминають п’яного або юродивого. Але Таїсія підійшла ще на крок, заговорила квапливо, гаряче, і від її слів у Марини ніби все обірвалося всередині.
— Доньку забирай і тікай. До чоловіка сьогодні не повертайся, чуєш? Не йди додому: добром тебе там не зустрінуть. Ти, дурненька, прогледіла, а я побачила. Дівчинку відведи, попросися переночувати хоч до чужих, хоч до кого завгодно. Тільки під своїм дахом не лишайся. Перечекай одну ніч — завтра зрозумієш.
— Що ти таке кажеш? До чого тут чоловік? Хто мене чекає? — прошепотіла Марина захриплим голосом.
— Той, кому довіряєш, — відповіла Таїсія.
Вона нахилилася до Мариші; війнуло димом і полином. Далі циганка говорила майже пошепки:
— Карт у мене не проси, ворожити теж не проси. Тут карти ні до чого. Сьогодні в райцентрі я сама твого чоловіка бачила. Синя тека в нього в руках була, поруч люди — чужі, міські, не з наших. І два квитки на вечірній автобус я бачила. Заради доньки тікай, красуне.
Відступивши, Таїсія запахнула шаль, ніби серед денного спекоту раптом змерзла. Пішла й жодного разу не озирнулася. Марина так і стояла на запиленій польовій дорозі: біля подолу — шестирічна Іра, у торбі — порожні форми. Серце билося так, ніби вона вже бігла.
Дім, куди Таїсія просила її не повертатися, належав самій Марині. Ні чоловік, ні його рідня до спадку стосунку не мали: він лишився від Валентини Григорівни, її бабусі. У Кам’янці, над високим берегом Березівки, минуло все бабусине життя. Три роки тому вона тихо померла у своєму ліжку, під старою іконою в покуті.
Онуку Валентина Григорівна виростила сама. Її донька колись поїхала шукати великих заробітків у місті й загубилася в чужому житті, залишивши матері дівчинку. Спершу ще приходили новорічні листівки, потім зникли й вони. Рідну матір Мариша майже не пам’ятала; зате пам’ятала бабусині руки, від яких пахло кропом і молоком.
Ці руки закручували марлю довкола щільного білого згустку, відтискали сироватку; потім у холодному погребі на дощечках опинялися круглі сирні головки під гнітом. Молоко, сироватка, пічний димок, свіже сіно — такими запахами було просякнуте все Маринине дитинство. Ще сонну, до світанку, бабуся брала її до хліва вчитися доїти. Показувала, як сісти, як провести долонею по теплому боці, щоб корова не лякалася, як узятися пальцями, щоб тварині не було боляче, а робота ладилася.
— Худобу, Маришко, не обдуриш, вона відчуває, з чим ти прийшла. Зла підійдеш — лишишся без молока. Приголубиш — усе віддасть. Наче людина, тільки людина брехати вміє, а корова — ні.
Сувора, справедлива бабуся на долю не нарікала. Спершу втекла донька, залишивши їй малу дитину й господарство, потім вона поховала чоловіка. Інша б вила, а Валентина Григорівна ще затемна вставала, розтоплювала піч, доїла, готувала. Онука росла серед безкінечної праці, а не серед скарг.
— Коли тут плакати? Поки сльози ллєш, корова стоїть недоєна, — казала бабуся.
Зимовими вечорами, під завивання хуртовини, Мариша сідала поруч із нею біля печі. Бабуся згадувала молодість, розповідала, як після війни відбудовувалося село, хто з людей був чесний, хто крав, хто робив добро, хто зло. У тих розповідях людину завжди визначали вчинки…
