— Слова, Маришко, нічого не варті. Наговорити кожен може. За руками стеж, за їхньою роботою: от вони правду й показують.
Тоді Мариша засвоїла цю науку не до кінця. Значно пізніше ласкаві чужі слова ледь не відібрали в неї дім і доньку — і бабусині настанови стали зрозумілими.
На ринку в райцентрі Валентина Григорівна торгувала сиром і домашнім сиром, якого в магазині було не знайти. Дві корови й кози допомогли їй поставити онуку на ноги, дати їй освіту, випустити в життя.
— Землю не покидай, вона дасть прожиток. І худоба дасть, якщо берегти її, як дитину. А з людиною, Маришко, всяке буває, ще й обдурить. Сподівайся на людей, тільки льох хай буде повен.
У вісімнадцять Мариші було смішно це слухати. Манили міські вогні, красиве життя; зовсім не хотілося зустрічатися з коров’ячим вим’ям о четвертій ранку. Вона поїхала до обласного центру, вступила до технікуму вчитися на технолога харчового виробництва. Другий курс приніс знайомство з Віктором.
Вроди в нього було не відняти. Уже після того, як усе зруйнувалося, Марина не раз думала про те, як обманула її ця зовнішність. Широкі плечі, ясна усмішка — вона бачила їх, а порожнечі за ними так і не розгледіла. Як же легко виявилося ошукатися красою. Віктор приїхав із сусіднього району й постійної роботи не тримався. Влаштовувався на пилораму, потім працював на будівництві, а далі вже, за його словами, займався бізнесом. Що то за бізнес, він говорив туманно, без конкретики. Зате з молоденькою Мариною залицятися вмів. Подивиться на неї, розсміється — і в неї вже паморочиться голова. А варто було йому заговорити про те, що вона в нього єдина, Мариша зовсім втрачала голову. Для цього в нього знаходилися і потрібний погляд, і усмішка, і слова:
— Більше таких, як ти, у мене немає.
Весілля зіграли швидко — надто швидко. Молодість і кохання квапили: ні себе розпитати не встигли, ні в життя спитати. А потім прийшла звістка про хворобу Валентини Григорівни. Бабуся злягла, за нею треба було доглядати. Навчання в Марини лишалося незакінченим, але вона кинула технікум і поїхала назад у Кам’янку, до старенької. Повернулася, щоб доглядати її, та так у селі й залишилася. Тут Марина провела бабусю в останню путь, тут прийняла все, що та їй залишила. Тепер її турботою стали і дім, і холодний льох, і дві старі корови. Господарство на той час порідшало. Таку спадщину нелегко було взяти на свої руки, але чужого в ній для Марини не було нічого — все рідне.
Віктор поїхав за дружиною без охоти. Міському хлопцеві село було не до душі. Він твердив, що тут вони пропадуть, що бабину розвалюху треба продавати й їхати назад, туди, де люди й гроші. Тут Мариночка вперше в житті вперлася з бабусиною твердістю.
— Дім мій. Я тут виросла, тут народилася, і доньку будемо ростити тут. Заробити я зумію сама, побачиш.
Іра на той час уже була: міцна світловолоса дівчинка, схожа на матір, народилася в першу весну їхнього сільського життя. Дивилася Марина на неї — і бабусина правда ставала ясною до самого дна. Земля з худобою могли прогодувати. Лишалося працювати, не піддаючись страху й лінощам.
Почала Мариша зі старого льоху: полагодила, вичистила, побілила. У бабусиної подруги позичила на двох нових корів, Мурку й Жужу; згодом повернула все до копійки. Потім з’явилися кози. Одна, доросла, що вже окотилася навесні, давала стільки молока, що вистачало і на сир, і Ірі в кашу. Бабусині уроки Мариша згадувала, чого бракувало — шукала в книжках, розпитувала, опановувала наново.
Без Валентини Григорівни перша зима далася тяжко. Дров було обмаль, грошей майже ніяких; Іра застуджувалася, хворіла. Ночами Марина схоплювалася то до неї, то до тварин. Від Віктора допомоги майже не було: сидів, злився, дорікав дружині — згноїть вона їх усіх у цій глушині. А та стискала зуби й далі доїла, топила, варила сир, поралася по господарству.
Іноді й їй хотілося продати все й поїхати. Але в холодному льосі лишалися бабусині дощечки, гніт, круги. Варто було спуститися туди, і майже наяву лунав знайомий голос:
— Тримайся за землю, Маришко. Від неї зради не буде.
Перший сир Марина пересолила й перетримала. З потрісканою скоринкою, негарний, він мало не довів її до сліз. Викидати не стала — з’їли вдома. Навіть невдалий виявився смачнішим за магазинний. З другим вийшло краще, третій удався вже добрим…
