До весни справа пішла. Сніг зійшов, відкрився районний ярмарок, і туди Марина повезла свою першу партію. Від хвилювання завмирало серце: важко було повірити, що знайдуться покупці. А сир розібрали за годину. Люди скучили за справжньою, живою домашньою їжею, не заводською.
— Люба, та я ж цей смак із дитинства забула! Моя мати в селі такий робила! — сплеснула руками одна старенька, скуштувавши сир, і відразу замовила ще.
Назад Марина везла порожні бідони, а гаманець був повен. По щоках котилися сльози — цього разу щасливі. Вийшло. Бабусина наука згодилася, земля дала прожиток.
Першим був простий свіжий кисломолочний сир: готувався швидко, їсти можна було відразу. Згодом Марина опанувала витримку. Круги лежали під гнітом, потім їх солили, обмивали розсолом і залишали в льосі на тижні. Так з’явилася ніжна качотта з тонкою скоринкою, за нею — твердий зернистий сир до чаю. М’який із пліснявою спершу виходив абияк, але поступово і він став удаватися; міські покупці куштували й просили ще.
Про сир дізнавалися дедалі далі від Кам’янки. За своїми селянами потяглися жителі сусідніх сіл; щосуботи на районному ярмарку біля Маришиного прилавка стояла черга. Почали приїжджати й із міста.
Знайомство з Оксаною допомогло знайти нових покупців. Вона працювала в центрі послуг у райцентрі, жила поруч із ринком і звела Марину з господинею невеличкого кафе з обласного центру. Там до білого вина подавали фермерські тарілки, і Маришин сир почали брати на реалізацію. Через кафе пішли замовлення до міста. Почувши про жінку з Березівки, яка робить справжній сир, люди просили привезти його, переслати, передати зі знайомими.
Працювала Марина як проклята. Підйом о четвертій ранку, доїння, годування, прибирання; потім молоко, сир, сіль, миття форм, спуски в льох і назад. Між справами треба було нагодувати Іру, потім знову йти доїти. Загрубіли долоні, нила спина, зате вперше під ногами відчувалася тверда земля. Дім і льох були повні, як учила бабуся. Грошей тепер вистачало не лише на їжу: вдавалося відкладати, купувати доньці книжки, сукенки, зимові чобітки.
Поки господарство росло, Віктор дедалі більше від нього відсторонювався. То шукав у райцентрі роботу, зникаючи на цілий день, то їздив домовлятися про поставки й повертався напідпитку. Ні сир, ні кози, ні корови йому не подобалися; від льохового запаху він навіть гидливо морщився. Село його гнітило, як і вічно зайнята дружина, що пахла молоком. Іра тягнулася до батька, а він відмахувався.
Марина помічала це — і намагалася не помічати. Вмовляла себе: для села Віктор не створений, чоловікові нелегко, коли дружина приносить більше грошей. Перетерпиться, зміниться, стерпиться й злюбиться. Чим могла, тим латала тріщину між ними: ласкою, терпінням, мовчанням. Так і прогледіла, коли замість тріщини вже розверзлася прірва.
Поїздки до райцентру почастішали, додому чоловік приїздив усе пізніше. Від нього пахло чужими парфумами, але Мариночка відганяла думку: здалося. З’явився другий телефон — нібито робочий. Віктор ховав його, а для розмов відходив подалі. Потім зникла з пальця обручка.
— Від інструмента, коли працюєш, каблучка натирає, — пояснив він.
Вона прийняла пояснення, хоча за інструменти чоловік давно не брався.
Одного разу в пивній біля автостанції Марина побачила його з доглянутим міським чоловіком. За кухлями пива вони щось обговорювали; незнайомець показував Вікторові папірець. Марина лише мимохідь здивувалася, з ким це чоловік, і забула. Вона не знала, що перед нею Євген і що тієї години за столиком вирішується доля її дому: вже плелася павутина, призначена для неї.
Інший випадок стався за місяць до біди. Заставши чоловіка в спальні, Марина побачила, що він риється в нижній шухляді комода, де зберігалася синя тека. При її появі Віктор здригнувся й засунув шухляду.
— Паспорт шукав, свій. Хотів перевірити, до якого строку дійсний.
І це її не насторожило. Шукав паспорт — значить, шукав. Усупереч бабусиній науці Марина звикла приймати чоловікові слова на віру. Так було легше, ніж побачити й визнати: людина, з якою спиш поруч і ростиш дитину, може замишляти проти тебе лихе. Від такої правди вона ховалася до останнього, а правда потім ударила навідліг.
Та, згадуючи все тепер, початком Мариша вважала ще одну весняну зустріч. Тоді табір тільки розташувався біля околиці. По селу недобре заговорили: понаїхали, тепер замикай двері. Дорогою на ярмарок Марина везла сир і помітила край узбіччя Таїсію з двома онуками. У затінку сиділи замурзані голодні малі; старша дівчинка тримала на руках крихітного брата. На ринку торговки проганяли циган від прилавків, кричали й погрожували покликати дільничного…
