— незнайомий жіночий голос.
«Мене звати Оксана. Я медсестра з клініки, де лежить Ганна Петрівна. Я не можу говорити довго. Я доглядаю за нею з самого першого дня. Вона часто говорить про вас. Вона вважає вас сином».
«Так, я знаю», — відповів Микола. «Я знаю, що йде суд», — продовжувала медсестра, — «і знаю, що вам потрібні її свідчення. Вона не може їх дати. Але вона постійно твердить одне й те саме. Про скриню на горищі. Про те, що Митенька не повинен був ховати туди свої секретики. Вона повторює це десятки разів на день. Може, це вам допоможе?».
Микола завмер. Скриня. Та сама скриня, під якою він знайшов скриньку з документами. Але вона говорила не про скриньку. Вона говорила про саму скриню.
«Дякую, Оксано», — сказав він. — «Дякую вам величезне». Наступного дня він знову був у Забутому. Ольга зустріла його на порозі.
«Ти чого приїхав? Щось трапилося?». «Скриня», — сказав він. — «Мені потрібно подивитися, що в ній». Вони піднялися на горище. Скриня стояла на тому ж місці, зсунута вбік.
Микола відкрив кришку. Дитячі речі, фотографії. Він почав виймати їх, акуратно складаючи на підлогу.
І коли він дістався до дна, він побачив його. Подвійне дно. Злегка піднята дощечка, яку він не помітив минулого разу.
Він підчепив її нігтями. Під нею була схованка. А в схованці — ще одна тека.
У цій теці були не чернетки. Тут були оригінали. Ті самі договори з підставними фірмами, платіжки, розписки.
І не тільки по його справі. Дмитро використовував цю схему і з іншими партнерами. Це була його «чорна бухгалтерія», яку він, мабуть, вважав найнадійнішим сховати в покинутому будинку в глухому селі.
А серед паперів лежав маленький шкільний щоденник. Щоденник Дмитра Орлова за сьомий клас. Микола відкрив його.
На першій сторінці — розклад уроків. А потім, на полях, дитячим почерком були написані не формули, а мрії: «Коли я виросту, я побудую найбільший будинок у місті. У мене буде найкрасивіша машина. І Колька буде жити зі мною. Ми будемо разом працювати. Він буде придумувати, а я — продавати. Ми будемо найкращими».
Микола закрив щоденник. Сльози застилали очі. Той хлопчик, його друг, ще жив десь у глибині душі цього чудовиська, на яке перетворився Дмитро. Але було вже занадто пізно.
Кульмінація настала в залі суду. Адвокат Дмитра якраз закінчував свою полум’яну промову про те, який його підзахисний чесний бізнесмен і меценат. «Ваша честь», — сказав Микола, коли йому надали слово. — «Я хотів би долучити до справи нові докази, знайдені в будинку обвинуваченого в селі Забуте».
Він поклав на стіл теку з оригіналами. А зверху — шкільний щоденник. «І ще ось це. Щоб суд зрозумів, з чого все починалося. І чим закінчилося».
Поки суддя вивчав документи, в залі стояла гробова тиша. Дмитро сидів блідий як полотно. Він дивився на свій дитячий щоденник, і його обличчя спотворилося. Це був удар нижче пояса. Удар з їхнього спільного минулого, від якого не було захисту.
Коли суддя почав зачитувати витяги з документів, Дмитро підскочив. «Це все брехня!» — закричав він. — «Він підкинув це! Він мстить мені!».
«Сядьте, підсудний!» — наказав суддя. Але Дмитро його не чув. Він дивився на Миколу, і в його очах була суміш ненависті, страху і… чогось ще, схожого на відчай.
«Ти все зруйнував, Колю!» — кричав він. — «Все! Я будував це роками! А ти прийшов і все зруйнував!». «Не я, Дмитре!» — тихо відповів Микола, піднімаючись. — «Ти сам усе зруйнував! У той самий день, коли вирішив, що дружба — це всього лише пішак у твоїй грі».
Він повернувся до судді. «Ваша честь, я все сказав». Це був кінець. Нові документи стали останнім цвяхом у кришку труни імперії Дмитра Орлова.
Його взяли під варту прямо в залі суду. Коли його вели, він кинув на Миколу останній погляд. У ньому більше не було ненависті. Тільки порожнеча.
Вирок Дмитру Орлову став головною новиною регіону. Дванадцять років суворого режиму з конфіскацією майна. Його бізнес-імперія, побудована на обмані, розсипалася як картковий будиночок.
Частина активів за рішенням суду перейшла до Миколи як компенсація за завдану шкоду. Справедливість, у яку він майже перестав вірити, восторжествувала. Повільно, незграбно, але невідворотно.
Микола вийшов із зали суду і зупинився на сходах. Тих самих, де колись приймав рішення, що робити зі знайденим гаманцем. Мрячив дрібний весняний дощ.
Місто змивало з себе бруд зими, готувалося до нового життя. І Микола відчував те ж саме. Немов з його душі змили багаторічний бруд принижень і відчаю.
Поруч стояла Ольга Сергіївна. Вона приїхала на оголошення вироку. «Ну ось і все, інженере», — сказала вона, ляскаючи його по плечу. — «З перемогою тебе».
«Це наша спільна перемога», — відповів він. — «Без тебе я б не впорався». Вони постояли мовчки, дивлячись на людей, що поспішали у своїх справах.
«Що тепер будеш робити?» — запитала вона. — «У місто повернешся? Бізнес свій відроджувати?». Микола подивився на скляні хмарочоси, на машини, що снували.
«Ні», — похитав він головою. — «Це місто для мене померло. Я тут чужий». Він уже знав, що буде робити.
Частину грошей він витратив на найкращу клініку для Ганни Петрівни. Її перевели в приватний пансіонат для літніх людей з проблемами пам’яті. Там був хороший догляд, лікарі, комфортні умови.
Микола відвідував її щотижня. Вона не завжди його впізнавала, як і раніше, іноді називала Митенькою, але в її очах більше не було тієї занедбаності і туги. Вона була спокійна і, здається, по-своєму щаслива.
Вона часто питала про Колю, і Микола розповідав їй вигадані історії про їхню з Дмитром дружбу. І вона посміхалася. Одного разу, під час одного з візитів, вона раптом взяла його за руку і подивилася на нього ясним, осмисленим поглядом.
«Ти хороша людина, Колю», — сказала вона. — «Краща за мого Дімку. Шкода тільки, що життя у вас так склалося». І знову занурилася у свій світ.
Микола зрозумів, що в глибині душі вона все знала і все розуміла. І це було для нього найкращою нагородою. Він повернувся в Забуте.
Не в той привид села, який він побачив уперше, а в місце, яке стало для нього домом. На отримані гроші він викупив кілька покинутих будинків, найняв бригаду і почав їх відновлювати. Він хотів відродити село, не для бізнесу, а для життя.
Він розробив проєкт невеликого еко-поселення з гостьовими будинками для тих, хто втомився від міської суєти, з майстернями для ремісників, з фермою. Люди спочатку поставилися до його затії з недовірою. Але коли побачили, як на місці розвалюх виростають міцні, добротні будинки, як розчищається дорога, як у село проводять електрику, їхнє ставлення змінилося.
Деякі з тих, хто колись поїхав, почали повертатися. Ольга Сергіївна стала його правою рукою, допомагаючи вирішувати організаційні питання. Семенович, кинувши пити, очолив будівельну бригаду, згадавши свої навички теслі.
Село оживало. Одного разу, розбираючи старі папери в будинку Ганни Петрівни, Микола знайшов пачку листів. Це були листи від неї до Дмитра, які вона писала всі ці роки, але так і не відправляла….
