Ім’я було знайоме Денисові, як і будь-кому в Кленівці. Продуктові магазини, заправки, автосалони в чотирьох областях належали Світлані Громовій; її обличчя дивилося з рекламних щитів по всьому місту. Здавалося, таку людину ніхто не посміє зачепити. Тепер вона стояла навколішки в багнюці перед людьми, які рили їй могилу.
— У Романа на це духу не стане, — заперечила Світлана, але голос здригнувся.
— Ви партнери вже двадцять дев’ять років, — відповів чоловік, знову беручись за лопату. — Двадцять дев’ять років віддавати половину прибутку… Досить. Не стане тебе — отримає все. Ось і весь розрахунок.
Денис бачив опущену голову, тремтячі плечі. Найвпливовіша жінка міста плакала, як загублена дитина.
Світлана підвела обличчя — можливо, хотіла ще раз побачити небо — і помітила Дениса за листям. Він завмер, чекаючи, що чоловіки простежать за її поглядом, побачать його в кущах і знайдуть раніше, ніж він устигне втекти. Але Світлана не закричала й нічим його не видала. Вона лише дивилася. Денис не міг забути цей погляд: у ньому були відчай і безмовне благання про допомогу.
Денис відвернувся, міцно заплющив очі. Тільки б стати невидимим.
Копати не припиняли. Яма вже могла вмістити людину на повний зріст, коли одна лопата відлетіла вбік.
— Досить.
— Мало, ще копай, — зажадав другий. — Хазяїн велів зробити надійно. Знайдуть тіло — нам за ґрати.
Хазяїн — це Роман Ткач, її діловий партнер. Денис намертво запам’ятав це ім’я.
Минуло двадцять хвилин. Світла побільшало, заспівали птахи — ніби настав звичайний ранок і нічого страшного під деревами не відбувалося.
— Тепер вистачить, — сказав один, вибираючись із ями за допомогою другого. — Підтягуй її.
Зв’язані руки не заважали Світлані боротися, хоч вона розуміла, що шансів немає. Вона билася й кричала, а потім почала благати:
— Пожалійте! У мене рідні, онуки. Я дам будь-яку суму. Заплачу вдвічі більше за Романа. Втричі!
— Не в сумі річ, пані Громова, — зі сміхом відповів здоровило. — Ви стали незручністю. Нам платять за те, щоб такі незручності прибирати.
Її підтягли до краю. Світлана ридала, вже не зберігаючи гідності: її поховали раніше, ніж узялися за неї саму. Денис побачив поштовх, почув глухий звук падіння. Чоловіки знову підняли лопати. На жінку полетіла перша порція землі.
— Ні! Прошу вас, не закопуйте мене живцем!
Слідом полетіла друга. Третя.
Усередині Дениса щось зрушилося. Він і сам не зміг би пояснити, що саме змусило його залишитися. Може, згадав матір, яка завжди казала: «Допомагай тим, кому потрібна допомога, чого б це не коштувало». Може, сплив той час, коли допомога була потрібна йому самому, а ніхто не приходив. Він бачив, як на живу людину сиплеться земля, наче на сміття, — і більше не міг ховатися за кущем.
Озирнувшись, він помітив камінь завбільшки з футбольний м’яч. Важкий — таким можна завдати шкоди. Ні, це божевілля. Вони ж уб’ють і його.
У яму знову посипалася земля, крики звучали дедалі глухіше. Денис підняв камінь і ледь утримав його в тремтячих руках.
Перед ним постали батько, який утік із дому, хлопець, що відібрав кросівки, люди, які проходили повз і старанно його не помічали. Поповнювати їхнє число він не хотів. Серце билося так, ніби збиралося вискочити з грудей.
Із-за куща вийшов худий брудний хлопець. Чоловіки його не помічали: зайняті лопатами, вони пересміювалися з гидкого жарту, продовжуючи ховати живу жінку. Денис підкрався ззаду, вибрав найближчого, обома руками заніс камінь. Подумав про матір, про те, що чинить правильно, і жбурнув з усієї сили.
Камінь влучив просто у скроню. Чоловік хитнувся, випустив лопату й осів на коліна. Свідомості він не втратив, лише мотав головою, оглушений. Другий обернувся, витріщивши очі.
— Ти що, пацане, чорт забирай?
Денис уже біг до ями. Стрибнувши вниз, він упав просто на Світлану, наполовину засипану землею, і почав розгрібати її руками.
— Спробуйте підвестися, я допоможу! Швидше!
Світлана кашляла, намагаючись звільнити рот від землі, але зрозуміла його. Виверталася, підводилася, наскільки дозволяли зв’язані руки. Над ними з’явився другий викрадач, багряний від люті.
— Щеня! Ти розумієш, куди вліз?
Він стрибнув слідом. У тісній ямі худому Денисові не було чого протиставити його силі. Чоловік схопив його за горло й почав душити. Повітря не вистачало, перед очима попливли темні плями. Усе. Тут, поруч із цією жінкою, він і помре…
