Світлана раптом кинулася викрадачеві під ноги. Знесилена, зі зв’язаними руками, вона все ж зуміла змусити його похитнутися. Утримуючи рівновагу, він розтиснув хватку.
— Біжи! — закричала вона. — Приведи допомогу!
Денис поліз угору без зволікань. Роки вуличного життя навчили його рятуватися швидко: пальці чіплялися за коріння, нігті врізалися в землю. Кілька секунд — і він вибрався назовні.
Поранений викрадач уже підводився; з розсіченої голови текла кров, обличчя перекосила злість. Денис рвонув між деревами. Так швидко він іще ніколи не бігав: продирався крізь гілки, перескакував кущі, не помічав ударів по обличчю. Позаду летіли погрози, чулися важкі кроки — чоловіки намагалися скоротити відстань. Але вони не знали цього лісу. Денис за кілька тижнів вивчив кожну стежку, усі схованки й короткі шляхи.
Вони й вивели його до шосе.
Було майже шоста ранку. Сонце вже піднімалося, шосе везло людей на роботу. Денис кинувся під вантажівку, змусивши водія різко загальмувати.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхав, хлопче?
Із кабіни вистрибнув чоловік трохи старший за сорок, готовий вичитати його. Однак, розгледівши брудне подряпане обличчя й сльози, змінився.
— Будь ласка, викличте поліцію! — благав Денис. — У лісі жінку закопують живцем. Будь ласка!
Водій подивився на дерева, потім на нього. Можна було вирішити, що хлопець щось ужив, і відмахнутися, але його очі змусили повірити.
— У кабіну сідай. Відвезу тебе в поліцію.
У дорозі Денис дізнався, що водія звати Ярослав Мельник, йому сорок три роки. Той гнав так, ніби рятував власне життя: сигналив повільним машинам, проїжджав перехрестя на жовтий. Біля поліцейської будівлі в Кленівці фура зупинилася менш ніж за тринадцять хвилин.
— Ходімо, хлопче. Тепер розкажеш тим, хто зможе допомогти.
Вибираючись із кабіни, Денис ледь тримався на тремтячих ногах. Адреналін відпускав, і починало боліти все тіло. Пекли подряпини на обличчі, нили руки, обдерті об стінки ями.
У старій будівлі пахло перепаленою кавою. На стінах лущилася фарба, деренчав кондиціонер. На чергуванні сидів огрядний Павло Зайцев — сиві вуса, мішки під очима, втомлений погляд людини, яку вже нічим не здивуєш. Далекобійник мало не тягнув за собою брудного молодого чоловіка, який бурмотів про жінку, яку закопують живцем. Зайцеву спершу захотілося виставити обох.
— Ярославе, ми багато років знайомі, я знаю, ти не брешеш. Але вже надто неймовірно…
— Начальнику, ви на нього подивіться! — перебив Мельник. — У якому він стані. Схоже це на розіграш?
Дениса трусили знемога й страх. Усю дорогу він стримував сльози, тепер вони потекли знову.
— Світлану Громову закопували живцем. Я сам бачив. Двоє здоровил. Вони казали, що працюють на Романа Ткача, її партнера. Я чув це на власні вуха.
Зайцев випростався. Обидва імені були відомі всім.
— Синку, ти точно нічого не плутаєш? Це обвинувачення в замаху на вбивство. Проти одного з найбагатших людей району.
— Я кажу те, що бачив, — відповів Денис, уже впевненіше. — Ночую біля старої окружної дороги, в соснах. Вони приїхали вночі, витягли її з машини, зв’язану, з кляпом. Викопали яму, скинули туди й почали засипати. Одному я влучив каменем, потім стрибнув до неї, хотів витягти. Але з ними мені не впоратися.
За двадцять два роки на цій посаді Зайцев вислухав чимало брехні й навчився відрізняти правду. Він довго дивився на Дениса. Цей хлопець не вигадував.
— Короленко! Дубовик! До мене!
Двоє працівників вбігли до кабінету.
— Готуйте машини й запитуйте підкріплення, — розпорядився Зайцев. — Виїжджаємо до старої окружної, біля сміттєзвалища. Швидку викликайте туди ж.
Денис підвівся.
— Візьміть мене. Я покажу точне місце.
— Навіть не думай, — сказав Ярослав, поклавши йому руку на плече.
— Без нього швидко не знайдемо, — заперечив Зайцев. — Там величезний ліс, навмання можна годинами блукати. — Він важко зітхнув і звернувся до Дениса: — Поїдеш. Але на місці залишишся в салоні. Ні кроку назовні, ясно?
Денис кивнув. Із подвір’я під виття сирен виїхали три машини. Його посадили із Зайцевим на заднє сидіння першої.
За вікнами прокидалося місто: відчинялися магазини, до зупинок ішли люди, діти з рюкзаками поспішали до школи. Усе рухалося звичним ладом. За кілька кілометрів від них живу жінку засипали землею, а тут про це ніхто не знав…
