— Праворуч! — крикнув Денис на ґрунтовій дорозі. — Далі прямо, приблизно два кілометри. Потім ліворуч стежка піде в кущі. Вони звернули туди.
За його вказівками машина пробиралася через вибоїни, лишаючи курний слід. Ось крива сосна, повалений вказівник, сміття, викинуте кимось серед дерев. Денис упізнавав дорогу.
Чорний позашляховик стояв там само. Дениса захлиснуло полегшення: вони ще тут. Отже, залишалася надія, що Світлана жива.
— Поки що залишатися на місцях, — наказав Зайцев працівникам. — Короленко, Дубовик, ідете зі мною. Решта оточують периметр. Нікого не випускати.
— Начальнику! — встиг гукнути його Денис. — Звідси до ями метрів сорок. Дві великі сосни, між ними. Обережніше з цими двома.
У погляді Зайцева з’явилося щось схоже на повагу.
— Сміливості тобі не позичати, хлопче.
Він пішов між деревами. Денис залишився, як і обіцяв, хоча сидіти нерухомо не виходило. Опустив скло, прислухався. Серце гупало так голосно, що, здавалося, його чути надворі.
Із лісу долинули команди:
— Поліція! Лягай! Руки за голову!
Потім пролунали ще крики, загомоніли голоси. І крізь них пробився найкращий звук, який Денис чув за все життя.
Сирена швидкої.
Встигли. Мали встигнути.
Хвилини тягнулися, мов години. Нарешті працівники вивели з лісу двох у наручниках. В одного виднілася рана на голові. Другий, із землею на обличчі, глянув так люто, що Денис втиснувся в сидіння.
Слідом з’явилися санітари з ношами. На них лежала Світлана Громова — забруднена, кашляюча, заплакана. Жива.
Денис знову заплакав. Страх уже не був причиною цих сліз: радість і полегшення виявилися такими величезними, що сказати про них було неможливо. Він зміг. Двадцятидворічний хлопець без сім’ї, без даху над головою і без копійки врятував людину.
Швидка поїхала з сиреною, за нею потяглися машини із затриманими. Зайцев повернувся й сів за кермо.
— Житиме. Дихала ледь-ледь, але врятували. Фельдшер каже, ще пара хвилин — і запізнилися б.
Відповісти Денис не зміг.
— Ти ж їй життя врятував. Розумієш?
Він лише знизав плечима. Усе відбувалося ніби не насправді.
— Як тебе звати?
— Денис. Денис Бондар.
— Років скільки?
— Двадцять два.
— А рідні де?
Відповіддю стала мовчанка. Зайцев завів двигун і повів машину до міста.
— Зараз повернемося у відділок, запишемо твої свідчення. Розкажеш докладно, що сталося. Потім тебе оглянуть у лікарні, займуться подряпинами. А далі вже вирішимо, як бути.
Денис кивнув. Підіймався давній страх: йому було знайоме, як це — знову починати життя самому, коли немає ні житла, ні підтримки. Тільки сьогодні це вже не було найважливішою турботою.
Звістка охопила Кленівець, як пожежа. Одну з найбагатших жінок району викрали на замовлення її ділового партнера і ледь не поховали живцем. Рятівником виявився бездомний молодий чоловік, який ночував у тому лісі. Репортери злетілися до поліції, мов стерв’ятники: камери, мікрофони, запитання навперебій.
Денис сидів у дальній кімнаті, подалі від цього галасу. Хтось із працівників приніс бутерброд із шинкою. Уперше за кілька днів він їв справжню їжу — потроху, смакуючи кожен шматок і бажаючи продовжити це задоволення.
Увійшов Зайцев. Обличчя в нього лишалося серйозним.
— Ткача затримали. Почув, що його найманців узяли, і спробував утекти. Дорожня поліція зупинила на виїзді. Із цим покінчено.
Денис і далі їв, не знаходячи відповіді.
— Світлана Громова зараз у лікарні, — вів далі Зайцев. — Лікарі обіцяють, що одужає. Наковталася землі, кілька ребер тріснули. Але все загоїться.
Підсунувши до себе стілець, Зайцев сів навпроти Дениса.
— Після виписки вона хоче зустрітися з тобою, Денисе. Подякувати тобі особисто.
Денис перестав жувати.
— Мені подякувати?
— А кому ж? Жива вона завдяки тобі.
Він мимоволі всміхнувся, ледь помітно. Жінка з такими статками, з таким становищем хоче побачити його — хлопця, який ночує серед дерев, а вмиватися ходить у туалет на заправці. У це важко було повірити.
— Тепер треба подумати, де ти проведеш вечір, — провадив далі Зайцев. — Іти тобі нікуди. Рідних у тебе немає. У нас є «Світанок», притулок для молодих людей без сімейної підтримки. Давай я з ними зв’яжуся.
Бутерброд став прісним. Денисові не треба було пояснювати, що на нього чекає: знайомі порядки тимчасового притулку, двоярусні ліжка, незнайомі сусіди, усі пожитки під замком у шафці.
— Не треба, начальнику. Якось сам дам собі раду.
— Сьогодні — не сам. Не після такого. Переночуєш там, а далі будемо вирішувати…
