Денис промовчав: суперечка нічого б не змінила.
Усе, що відбувалося до кінця дня, лишилося в пам’яті розмитою плямою. Приходила Оксана Лісовська з органів опіки — худорлява, з добрим, утомленим обличчям. Вона говорила про житлові програми для тих, хто виріс під опікою й лишився без рідних, здатних допомогти. Денис відповідав без виразу, виснажено: свою історію йому доводилося повторювати стільки разів, що розповідати її знову не було сил.
— Ми знайдемо для тебе кращий вихід, — сказала наостанок Оксана. — Я тобі обіцяю.
Подібні обіцянки він уже чув. І цій не повірив.
Три дні Денис провів у «Світанку», в кімнаті з кількома хлопцями. Бували в його житті місця й гірші, але добрим цей притулок теж не назвеш: несмачна їжа, тонкі матраци. Сусіди розглядали його з цікавістю й підозрою. Рятівник мільярдерки — всі знали, кого до них поселили. Жодного інтерв’ю він не дав, а його обличчя все одно з’являлося всюди: історію підхопили всі газети й місцеві новини.
— Герою, гей! — гукнув його двадцятип’ятирічний Андрій, один зі старших мешканців. — Коли твоя багата тітка по тебе приїде? Пора вже в особняк перебиратися!
Хлопці засміялися. Денис не відповів. Він давно навчився зносити глузування: найкраще було пропускати їх повз вуха.
— Оглух, герою? Я питаю, коли багатійка тебе в синочки візьме?
— Не знаю, — рівно відказав він. — І я Денис, а не герой.
— Тепер, значить, Денис? А я вже подумав, що ти Залізна людина, багатих бабусь рятуєш.
Знову пролунав сміх. Денис повернувся до стіни й заплющив очі. Хотілося згадати щось хороше: мамину усмішку, запах кукурудзяного хліба, який вона пекла щонеділі, відчуття любові, захищеності, безпеки. Ніби все це було не з ним, а в якомусь іншому житті.
На четвертий ранок його викликала до себе директорка, Галина Шульга. Невисока сувора жінка майже не усміхалася.
— Сідай, Денисе.
Він сів на стілець, уже приготувавшись почути погану звістку. Інші новини в його житті траплялися рідко.
— До тебе прийшли.
Денис насупився.
— До мене? Хто?
Галина підвелася й відчинила двері.
— Пані Громова, заходьте.
Від несподіванки Денисові забракло повітря. Світлану він упізнав одразу, хоча тепер вона виглядала інакше: сиве волосся акуратно вкладене, одяг елегантний. Лише синці ще лишалися на обличчі. Йшла вона повільно, ніби біль доводилося долати на кожному кроці. За нею з’явилися чоловік середніх років і молода жінка; в обох очі були почервонілі, ніби вони щойно плакали.
— Ось ти який, мій рятівнику, — промовила Світлана, зупинившись перед ним. Голос лишався хрипким, але звучав твердо.
Денис підвівся за звичкою. Він перебира́в пальцями, не знаючи, як триматися.
— Я ж тільки…
— Ти міг загинути, допомагаючи мені, — перебила вона. — Зовсім чужій жінці. Міг не виходити зі схованки, втекти, вдати, що нічого не помітив. Але ти залишився. — Вона заплакала. — У тій ямі на мене сипалася земля, і я думала: помираю. Ні дітей, ні онуків більше не побачу. Усе. — Підійшовши впритул, Світлана обхопила його руку своїми. — А ти прийшов, худий, брудний, відважний янголе. Ти подарував мені час, якого вже не лишалося, можливість вижити.
Денис теж заплакав, беззвучно. Стримувати сльози більше не виходило.
— Я не міг дивитися, як ви помираєте, — вимовив він тремтячим голосом. — Не міг залишити вас там.
Світлана всміхнулася йому з такою вдячністю, що в ній уже вгадувалося й інше — майже прив’язаність.
— Я розумію, малий. Розумію.
Чоловік підійшов слідом. Ігор Громов, син Світлани, хотів було потиснути Денисові руку, але замість цього міцно пригорнув його до себе.
— Маму мені повернув. Дякую тобі, — сказав він, насилу стримуючи почуття.
Денис не міг пригадати, коли його обіймали так — міцно, щиро, з вдячністю. Він заплющив очі й не противився обіймам.
Коли Ігор відпустив його, ближче підійшла Марина, онука Світлани. Вона теж плакала.
— У мене двоє маленьких дітей. Вони ледь не лишилися без прабабусі. Ти повернув її нашій родині… Я навіть не знаю, якими словами тобі дякувати.
Промокнувши обличчя хустинкою, Світлана впоралася з хвилюванням.
— Денисе, я маю до тебе пропозицію. Ти маєш право відмовитися, я не образжуся. Але не сказати про це я не можу…
