Він розгублено глянув на неї.
— Що ви пропонуєте?
— На нашій території стоїть гостьовий будинок. Він трохи осторонь від основного, там усе облаштовано. Поживи в ньому, поки не влаштуєш своє життя. Ніхто не порушуватиме твого усамітнення, ти залишишся самостійним. Я оплачу навчання: коледж, курси — обирай, що тобі потрібно. І, якщо захочеш, у моєму фонді знайдеться для тебе справжня робота, за яку платять зарплату. Ці дні ми всією родиною обговорювали те, що сталося. Те, чого ледь вдалося уникнути, твій вчинок… Ми хочемо, щоб ти був у нашому житті. Жалю тут немає. У нашій історії ти вже є.
Денис перевів погляд на Галину, ніби тільки вона могла підтвердити, що йому не почулося.
— Усе так, — сказала директорка. — З програмою переходу пані Громова вже домовилася. Погодишся — сьогодні й переїдеш.
Він знову подивився на Світлану, потім на Ігоря й Марину. Усі троє чекали з надією, ніби нічого важливішого за його відповідь зараз не існувало.
— Але ж я вам чужий, ви про мене нічого не знаєте, — промовив він невпевнено. — Я з вулиці. У вашому житті зовсім нічого не тямлю. На добрій вечері й то не розберуся, яку виделку брати…
— А сміливість тобі знайома? — урвала Світлана. — Чинити як належить, коли важко, вмієш? Допомогти людині й нічого за це не попросити? З рештою разом упораємося.
— Однією вдячністю тут не поясниш, Денисе, — додав Ігор, стиснувши його плече. — Перед нами чудова людина. Їй потрібен шанс, і вона на нього заслуговує. Тільки про це йдеться.
Відповісти заважало стиснуте горло. Денис згадав маму: що б вона сказала, побачивши все це?
— Гаразд, — вимовив він тихо. — Давайте. Я згоден.
Здавалося, від усмішки Світлани в кабінеті стало світліше.
— Ласкаво просимо до родини, Денисе.
З вікна машини він дивився на маєток Громових, і всередині все стискалося. Пагорб на околиці Кленівця, краєвид на цілу долину — і територія, просторішої за яку він іще не бачив. Навіть притулок був менший. Навіть школа, де він учився, поки була жива мама.
— Ось і приїхали, — сказав Ігор, заїжджаючи в гараж на шість машин. — Освоюйся, Денисе. Тепер це твій дім.
Вибиратися з машини Денис став повільно, ніби збирався ступити на іншу планету. Серед доглянутих садів, метрів за двісті шістдесят від головного будинку, стояв гостьовий дім. Денис одразу зрозумів: будь-яка квартира, в якій йому доводилося бувати, була меншою.
— Тут житимеш ти, — сказала Марина, відмикаючи двері. — Сам, скільки тобі буде потрібно.
Переступивши поріг, він завмер посеред вітальні. На стіні висів плаский телевізор, на письмовому столі стояв комп’ютер. Кухня була обладнана всім необхідним. У спальні — величезне ліжко під горою подушок і шафа, якій ніби не було кінця. В окремій ванній кімнаті вміщалися і ванна, і душ.
— Не подобається обстановка? — тривожно спитала Марина, не дочекавшись від нього ані слова. — Ми можемо все переробити.
— Та краще й бути не може, — випалив він, і голос зірвався. — Я нічого красивішого за все життя не бачив.
Марина всміхнулася й міцно його обійняла.
— Ти на це заслуговуєш, Денисе. І на значно більше.
Уранці в перші тижні він усе ще здригався й прокидався затемна. Кілька секунд не розумів, куди потрапив. Потім згадував: він більше не в лісі. Під ним м’яке ліжко. Над ним дах, і він нікуди не дінеться.
Громови намагалися допомогти йому освоїтися. За регулярними спільними обідами Світлана розпитувала, як він жив, чого хоче, що збирається робити. Ігор влаштував його до місцевого коледжу на програму з управління бізнесом; місце у фонді чекало, щойно Денис буде готовий. Марина трималася з ним так, ніби він і справді її двоюрідний брат.
Але на офіційній вечері перед Денисом опинявся з десяток різних виделок, і він губився. Губився й із домашніми працівниками, які вперто хотіли все робити за нього. День у день знаходилося щось нове, через що він почувався рибою на суші.
А глибше лишалася недовіра. Він намагався її придушити, але вона росла, мов тінь. Надто вже добрі були ці люди, надто лагідні з ним, надто бездоганні. Вулиця навчила іншого: «Ніхто нічого не дає просто так. Завжди є підступ». Неодмінно є прихований розрахунок. Денисові хотілося вірити Громовим, однак якась частина його й далі чекала, коли з них спаде маска…
