Перший удар припав на початок другого місяця. Денис займався в гостьовому будинку, готуючись до іспиту, коли почув стукіт.
— Заходьте.
Він чекав побачити когось із працівників із посилкою. Натомість увійшов незнайомий високий худорлявий чоловік у сірому костюмі й темній краватці. Маленькі очі холодніли, мов два уламки криги.
— То ось він, уславлений Денис. Герой, значить, — сказав відвідувач, зачиняючи двері.
Денис підвівся. Усе, чого навчила вулиця, забило на сполох.
— Ви хто?
— Станіслав Громов. Світланин брат.
Брат? Жодного слова про нього Денис не чув. Ні фотографії в домі, ні згадки про ім’я.
— Радий знайомству, — сказав він, залишаючись на місці.
Станіслав пройшовся кімнатою, розглядаючи обстановку, ніби складав опис.
— Непогане гніздечко. Сестра, мабуть, купу грошей вгатила, щоб бездомному хлопчиськові тут жилося затишно.
Від цих останніх слів Дениса пройняв холод. Стільки зневаги було в голосі — ніби перед Станіславом опинився якийсь шкідник, що випадково заповз у дім.
— Ваша сестра щедро мені допомогла, — відповів він, утримуючи голос рівним.
— Щедро? — Станіслав засміявся безрадо. — Ось як це у вас називається. На мою думку, довірливо. Хоча кому що до вподоби.
Він наблизився й зупинився за два кроки. Денисові довелося змусити себе не відступати.
— Слухай прямо. Чим ти морочиш голову моїй сестрі, я не знаю. Але її наївністю не страждаю. Казка про доброго хлопчика, який рятує багату жінку, мене не переконує. Ніхто нічого не робить задарма. Завжди є розрахунок.
— Ніяких ігор немає, — відповів Денис уже зі злістю. — Я допоміг їй, бо так треба було вчинити.
— Треба було? Як зворушливо. — Станіслав знову засміявся. — І ось тобі житло на її землі, оплачене навчання, обіцяна робота. За один правильний вчинок. Вдало влаштувався, правда ж?
Денис стиснув кулаки. Хотілося криком довести, що все не так, але будь-яке його слово цей чоловік міг обернути проти нього.
— Чого ви від мене хочете? — спитав він тихо.
— Щоб тебе тут не було. Забирай своє й повзи в ту нору, з якої виліз. Сестра завжди була м’якосердою. За пару місяців забуде про тебе й заведе черговий проєкт. А от якщо вирішиш лишитися, пустити тут коріння… — Станіслав нахилився до нього, заговорив тихіше. — Я зроблю твоє життя пеклом. Витягну весь бруд із твого минулого. Усім доведу, що ти вуличний шахрай зі своїми розрахунками. Я тебе знищу.
Двері різко відчинилися.
— Що тут відбувається?
На порозі стояла Світлана. Такого обличчя Денис у неї ще не бачив: стримана, холодна лють, від якої ставало небезпечно.
Станіслав відступив від нього з виглядом людини, яка не зробила нічого особливого.
— Світлано! Не чекав тебе. Знайомлюся ось із твоїм новим проєктом.
— Я все чула. Від початку до кінця.
На мить його обличчя виказало страх, але він швидко опанував себе.
— Світлано, я лише…
— Погрожував тому, хто зберіг мені життя. — Тихі слова різали, мов лезо. — Навіть від тебе такої підлості не чекала, Станіславе.
— Я за родину хвилююся. Ти ж не знаєш ні цього хлопця, ні того, звідки він узявся.
— Мені відомо достатньо. Коли мене живу засипали землею, він один спробував допомогти. А ти де був, братику? Що робив, поки Роман влаштовував мою смерть?
Ніхто не відповів. Мовчанка була важкою.
— Тобі ж було відомо, — провадила Світлана, і тепер її голос затремтів. — Роман розповів тобі про свій задум. Ти знав — і не втрутився.
Станіслав зблід.
— Вигадки! Це ж божевілля!
— Роман зізнався поліції в усьому. І про твої двадцять дев’ять відсотків компанії розповів. Їх ти отримав би після моєї смерті. Так ви домовилися, правда?
Денисові здалося, що ґрунт іде з-під ніг. Її рідний брат був причетний. Чекав вигоди від її загибелі.
— Я… Нічого я… — Станіслав затинався, не знаходячи відповіді.
Світлана вказала на двері.
— Геть звідси. Негайно. Повертатися не смій. Брата в мене більше немає. Ти мені ніхто.
— Світлано, прошу тебе…
— Геть!
Крик рознісся будинком. Денис раніше не чув від неї навіть підвищеного тону. Від спокійної, сповненої гідності господині не лишилося й сліду: перед ним була жінка, яку зрадили і яка не могла стримати люті…
