Станіслав більше нічого не сказав. Почулися кроки по гравію в бік машини, грюкнули дверцята. Потім стало так тихо, ніби цю густу тишу можна було різати ножем.
Світлана повернулася до Дениса. Замість злості на її обличчі тепер були горе й утома.
— Пробач, що тобі довелося це бачити. Мій рідний брат…
— Ваш брат… — тільки й спромігся вимовити Денис.
— Він заздрив мені все життя. Коли ми були молоді, батько доручив компанію мені: розумів, що Станіславові не вистачить характеру нею керувати. Брат цього не пробачив. А Роман запропонував йому можливість забрати те, що він вважав своїм по праву. Сам убивати не хотів, але дозволити вбити мене й заробити на цьому був готовий.
Денис сів поруч із нею. Слів не знаходилося.
— Найгіркіше знаєш що? — Світлана дивилася в підлогу. — Попроси він — я б усім поділилася. А він обрав зраду.
Денис поклав долоню їй на плече. У цьому невеликому русі було більше, ніж він міг би сказати.
— Рідність не в крові, — промовив він неголосно. — Рідні — це ті, хто лишається поруч, коли все руйнується.
Вона глянула на нього здивовано.
— Ти ще такий молодий. Звідки в тебе така мудрість?
— Після маминого смерті я вирішив, що справжньої сім’ї в мене вже не буде. Усе життя буду сам. Але ви прийняли мене. Ви, Ігор, Марина. Мені з вами рідніше, ніж із батьком, який утік, чи з родичами, яких я так і не дочекався.
Світлана міцно його обійняла.
— Дивовижна ти людина, Денисе. Дивовижна.
Наступні тижні далися всім важко. Справу Станіслава передали до прокуратури: хоча викрадати Світлану він особисто не допомагав, йому загрожував суд за змову. Газети знову писали про родину, журналісти ще наполегливіше домагалися розмови з Денисом.
Маєток тепер охороняли додаткові працівники. Світлана майже перестала відпускати Дениса самого; усі жили в напрузі, чекали нового удару.
У дощовий четвер Марина покликала його до вітальні головного будинку.
— Денисе, любий, тут до тебе людина.
У її голосі було щось незвичне. Марина нервувала — вона, яка зазвичай зовсім не знала нервовості. Денис одразу насторожився.
Гість розташувався на дивані, наче в себе вдома. Худий, із поріділим волоссям, запалими очима й змією, витатуйованою на шиї. Денис упізнав би його будь-де.
— Синку! — Чоловік підвівся. Усміхалися тільки губи, очі лишалися колишніми. — Скільки часу минуло. Виріс же як!
Ноги ніби приросли до підлоги. Денис не міг зрушити з місця.
— Навіщо ти прийшов?
— Сина побачити. Я ж батько, маю право.
— Ти покинув мене, — стиха вимовив Денис. — Дев’ять років тому пішов. І більше не повернувся.
— Були труднощі, синку. Великі. Тепер я з ними розібрався. Приїхав забрати тебе додому, до того, що наше.
Від слова «наше» всередині ніби стався вибух. Денис і не знав, що в ньому може бути стільки люті.
— Наше? Усе наше ти продав і втік із міста! Я лишився сам. На вулиці ночував, голодний ходив. Ти де був?
Батько підняв руки, ніби заспокоюючи його.
— Знаю, тоді я все занапастив. Але тепер інакше. Зараз я справді тобі допоможу.
Ігор увійшов безшумно.
— Перепрошую, але Денис уже дорослий, — сказав він. — Тут він за власним бажанням. Якщо не хоче йти, ніхто його не змусить.
Повернувшись до нього, батько Дениса знову зобразив усмішку.
— Пане Громов! Для мене честь зустрітися. Наслуханий про вас, про те, як ви опікуєтеся моїм хлопчиком. — «Моїм» він виділив особливо. — Шляхетний вчинок. Але батько повернувся, тепер можна про нього не клопотатися.
— Я залишуся тут, — твердо сказав Денис. — Із тобою не поїду. Батьком ти перестав бути, коли покинув мене. Сам від цього відмовився.
Усмішка зникла. Обличчя чоловіка стало жорстким.
— Не ускладнюй, хлопче. Нам би з тобою наодинці поговорити. По-сімейному все вирішимо.
— Він відмовився, — урвав Ігор, заступаючи Дениса. — Повнолітня людина сама вирішує, куди їй іти. Ти за нього не вирішиш.
Чоловіки дивилися один одному просто в очі. Напругу ніби можна було розрізати.
— Гаразд, — вимовив нарешті батько, відступивши. — Гаразд. Тільки на цьому не скінчиться. Уже повір, не скінчиться…
