Побачивши брата з речами, вона не кинулася йому на шию.
— Гроші привіз? — запитала вона замість привітання. — Мені з майстром за труби розраховуватися.
— Грошей немає. Теща не дала. І Оксана мене вигнала, — буркнув Тарас, намагаючись пройти в передпокій. — Я поки в тебе поживу.
Олеся миттєво перегородила вхід — наскільки це дозволяли халат, живіт і господарська рішучість.
— У якому сенсі поживеш? Ти взагалі розумієш, що говориш? У мене скоро дитина. Мені потрібен спокій, а не чоловік із валізою на кухні. Тут ремонт, безлад і жодного місця. Іди до друзів. Зніми кімнату. Що завгодно.
— Олесю, це моя квартира! Я її на тебе тільки тиждень тому оформив! — завив Тарас, і в його голосі вперше прорізалася справжня паніка.
— Оформив, — спокійно підтвердила вона. — Тепер вона моя. Я тут господиня, а господиня проти постояльців.
Двері зачинилися перед його носом. Замок клацнув голосно, остаточно, без найменшої духовної м’якості. За секунду зсередини долинув приглушений голос Олесі, сповнений звичної мудрості з її курсів і ретритів.
— Тарасе, тобі треба терміново пропрацювати особисті межі й сепарацію від жінок. Всесвіт не дає випробувань не по силах. Посиди, подихай, помедитуй. Сходи теж простір для зростання. Заодно й грошовий потік відкриється.
Він ще довго сидів на сходах біля сміттєпроводу і, можливо, вперше складав у голові просту формулу: благодійність, здійснена з розрахунком на чужу подушку безпеки, закінчується там, де зачиняються всі двері. А я тим часом заварила ромашковий чай, вийшла на балкон і вдихнула вечірнє повітря. У квартирі було чисто, вільно й пахло тільки моїми парфумами. Життя поступово поверталося на своє місце.
