— Ти мене виганяєш через квартиру? — зірвався він. — У тебе ж трикімнатна! Нам місця мало?
— Це моя квартира, Тарасе. Не наша. Моя, — промовила я повільно, щоб кожне слово дійшло до адресата. — Ти захотів бути благородним лицарем і подарував єдине житло сестрі. Прекрасно. Тільки лицарі після подвигів ночують там, де можуть, а не на матрацах дружин, яких навіть не поставили до відома. Бери валізу й іди до Олесі. Ти їй подарував квадратні метри — от там і влаштовуйся.
— Ти не посмієш, — вигукнув він уже тонко, майже жалібно.
— Ми в шлюбі поки що, — відповіла я. — У понеділок подам на розлучення. Ділити, як з’ясувалося, особливо нічого. Зручна ситуація.
Я ногою підштовхнула валізу, і вона викотилася ближче до Тараса, зупинившись біля його черевиків. Потім я зайшла назад і зачинила двері. Замки клацнули один за одним.
За дверима ще якийсь час було чути лайку, важкі кроки, погрози, у яких було більше розгубленості, ніж сили. Потім усе стихло. Ліфт поїхав униз.
Продовження виявилося передбачуваним, але від того не менш точним. Тарас із валізою вирушив на околицю, до своєї колишньої квартири. Він, мабуть, був упевнений, що врятована сестра розчинить двері, нагодує його й захопиться братньою жертовністю. Олеся відчинила в халаті, із зеленою косметичною маскою на обличчі…
