Із клініки Тарас вилетів, мов корок. За сорок хвилин він гатив у мої двері так, ніби збирався вибити з них зізнання. Я підійшла не одразу, перевірила замок, відчинила й вийшла на сходовий майданчик. Усередину він більше не потрапляв. Біля моїх ніг стояла його валіза.
Тарас був червоний, злий і ображений до тремтіння.
— Твоя мати безсердечна! — вигукнув він, навіть не привітавшись. — Я прийшов до неї по-людськи, як до рідної людини, а вона влаштувала допит. Заставу їй подавай! Вона знала, так? Ти їй усе розповіла?
Я сперлася плечем об одвірок і подивилася на нього спокійно.
— Тобто ти потай подарував свою дошлюбну квартиру сестрі, бо вирішив: у дружини житло є, тобі боятися нічого. Потім пішов до моєї матері просити гроші на ремонт уже не своєї квартири. А тепер обурюєшся, що тебе попросили підтвердити платоспроможність?
— Я дбав про рідну сестру! — зірвався він і ступив уперед, намагаючись протиснутися повз мене.
Я виставила руку й уперлася долонею йому в груди.
— Сюди не можна.
Він подивився на мою руку, потім на валізу, і в його обличчі майнуло перше справжнє розуміння.
— Оксано, що це за спектакль? Досить. Пусти додому, я втомився.
— У який дім? — запитала я. — Дім у людини там, де її майно і відповідальність. А в мене не нічліжка для дорослого чоловіка, який роздає своє житло, розраховуючи жити за мій рахунок…
