— Галино Миронівно, тут є нюанс, — пробурмотів він, дивлячись кудись у підлогу. — Я не можу її закласти.
— Чому?
— Там… обмеження. Через платежі.
Мама підняла брову.
— Тобто комунальні борги?
Тарас помовчав. Пальці в нього теребили ґудзик на сорочці, тій самій парадній сорочці, обраній для перемоги.
— Ні, — вичавив він нарешті. — Я минулого тижня подарував квартиру Олесі.
Галина Миронівна сплеснула руками так артистично, що будь-який глядач повірив би в її потрясіння.
— Усю квартиру? Цілком? Як щедро. Отже, власного житла в тебе тепер офіційно немає?
— Я не без житла, — різко сказав Тарас, намагаючись утримати залишки гідності. — Я чоловік вашої доньки. Я живу в Оксани. У нас сім’я.
Мамина усмішка зникла. Обличчя стало рівним, жорстким, майже хірургічно точним.
— Чоловік моєї доньки — це сімейний статус, а не право власності. Статуси, Тарасе, змінюються значно швидше, ніж записи в реєстрах. А гроші я людям без забезпечення не даю.
Він відкрив рота, збираючись, мабуть, сказати щось про родинність, майбутню дитину й душевну черствість. Але мама вже натиснула кнопку зв’язку.
— Софійко, запросіть наступного пацієнта. І проведіть молодого чоловіка до виходу. У нього гостра фінансова недостатність, а це не наш профіль. Можете дати йому пробник пасти — як підтримку…
