— Звісно, зятю. Хіба про такі речі сперечаються? Дитина — справа серйозна, допомагати своїм треба. Сума велика, але не смертельна.
Тарас, за словами мами, ледь не засвітився. Плечі його розслабилися, рот розплився у вдячній усмішці. Він явно вирішив, що двері до чужого гаманця відчинилися самі.
— Тільки є один момент, — продовжила Галина Миронівна м’яко. — Я людина ділова. У мене кошти в обігу: обладнання, матеріали, зарплати. Просто так вийняти гроші з каси я не можу. Зробімо нормально, по-дорослому.
— Це як? — насторожився він.
— Оформимо договір позики під заставу твоєї однокімнатної квартири, — сказала вона так спокійно, ніби перевіряла не документи, а його совість. — Завтра з’їздимо до мого нотаріуса, підпишемо папери, зареєструємо обтяження, і кошти одразу отримаєш. Хочеш — плитку до стелі клади, хочеш — дитячу облаштовуй. Повернеш борг, знімемо обтяження. Усе чесно й у межах сім’ї.
Колір обличчя в Тараса почав змінюватися. Спочатку він пожовтів, потім посірів, а далі майже злився зі стінами кабінету. Диван, на якому він сидів так вільно, ніби раптом став незручним: Тарас засовався, поправив комірець, ковтнув.
— Під заставу? — перепитав він слабким голосом.
— Авжеж. Сума серйозна. Але квартира ж твоя, дошлюбна. Формальність, не більше.
Ось тут його чудова схема вперлася в бетонну стіну…
