— Жінко, обережніше з рюкзаком! — Чийсь незадоволений голос прорізав ранкову дрімоту переповненого вагона електрички.
— А ви не стійте на проході, — огризнувся хтось у відповідь.
— Громадяни, посуньтеся, майте совість, ще люди заходять! — долинуло від дверей.
Алевтина лише щільніше притиснула до грудей стару сумку зі шкірозамінника і спробувала зменшитись у розмірах. Ранкова електричка із селища Сонячне до міста завжди була випробуванням на міцність, своєрідним чистилищем перед початком робочого дня. Повітря було густим від запаху машинного мастила, змішаного з ароматами ранкової кави з термосів.
— Дівчино, люба, — пролунав тихий деренчливий голос десь на рівні її ліктя. — Не допоможеш сумку перехопити? Руки зовсім не тримають.
Аля опустила очі. Перед нею стояла зовсім крихітна, сухенька бабуся у старомодному беретику, з-під якого вибивалися сиві кучерики. В обох руках вона стискала ручки картатих сумок, які явно важили більше за саму господиню.
— Звісно, давайте. — Алевтина миттєво перехопила одну з них. — О, яка важка! Ви там що, цеглу везете?
— Яблука, дитинко, антонівка. Остання, зимова, — бабуся посміхнулася, і її обличчя вкрилося сіткою добрих зморшок. — Онучатам вітаміни.
— Сідайте, будь ласка. — Аля рішуче відтіснила плечем незадоволеного чоловіка в навушниках, звільняючи вузький простір біля вікна.
— Та що ти, я запізнюся, мені недалеко…
— Сідайте, я вас дуже прошу, — почала благати Аля, — а то, чого доброго, ще впадете, коли гальмуватимемо.
Бабуся, крекчучи, опустилася на жорстке сидіння, підтягнувши сумки до ніг.
— Дякую, люба, дай Боже тобі здоров’я. Сама ж бліда яка. — Жінка глянула на неї ясними блакитними очима. — Сталося щось чи просто не виспалася?
Аля хотіла чергово посміхнутися, сказати, що все гаразд, але губи зрадницьки затремтіли. Електричка смикнулася, набираючи хід, і за вікном попливли сірі пейзажі пізньої осені: голі дерева, сумовиті паркани дач, брудний сніг. Цей ритмічний стукіт коліс зазвичай заспокоював, але сьогодні стукав у її скронях набатом. Завтра суд, завтра розлучення, завтра кінець.
— Все нормально, — вичавила Алевтина, відвертаючись до вікна.
— Ну так, ну так, — бабуся похитала головою, не зводячи з неї очей. — А сама ж ледь не плачеш? Душа ж точно плаче, я бачу. Мене Клавдією Петрівною звати, а тебе?
— Аля… Алевтина.
— Гарне ім’я. — Бабуся поплескала долонею по краєчку сидіння поруч із собою. — Присядь хоч на шматочок, он місце звільнилося. В ногах правди немає.
Аля сіла, і їй раптом нестерпно захотілося тепла. Простої людської участі. Самотність останніх місяців, крижана байдужість чоловіка та глузування його коханки — все це тиснуло бетонною плитою.
— Чоловік? — раптом запитала Клавдія Петрівна, ніби прочитавши її думки.
Аля здригнулася.
— Звідки ви знаєте?
— Та досвід, дитинко, досвід. Сімейне життя, воно таке.
Аля гірко посміхнулася.
— Розлучаємося. Знайшов іншу: молоду, перспективну. Каже, я його тягну вниз. Що я сіра миша, а він орел, якому треба літати.
— Орел, значить, — пирхнула бабуся. — Курка він мокра, а не орел, раз дружину кидає. І що, з дому, чи що, вигнав?
— Намагається. Ми дачу купили шість років тому, в Сонячному. Старий будиночок, але міцний. Я його дуже люблю, там я кожен кущик знаю. А тепер він хоче її поділити. Каже, спільно нажите. Продавай або давай, плати половину. Звідки в мене такі гроші? Я ж прибиральниця в школі.
— Прибиральниця, — протягнула Клавдія Петрівна задумливо. — Праця чесна. А чоловік твій ким?
— Микита? Та менеджер в автосалоні. У нього зв’язки, дорогий адвокат. Завтра попереднє слухання. Сказав, у нього все схоплено. А я? Я просто не знаю, куди мені йти. Ця дача — все, що в мене є. Батьків давно вже немає, житла свого теж.
Аля відчула, як по щоці котиться сльоза, і поспішно витерла її тильною стороною долоні…
