— А ось тут найцікавіше. Семенович згадав, що чув, як Аркадій хвалився, що будинок за безцінь купив.
— Своїй людині… Микиті, ймовірно. — Аля задумалася, обхопивши плечі руками. — Значить, докази десь є. Повинні бути. Аркадій же не дурень, повинен був вести бухгалтерію або зберігати документи, щоб шантажувати спільників.
— Такі люди завжди тримають страховку, — погодився Михайло. — А старий сарай ви оглядали? Той, що в кінці ділянки, напіврозвалений?
— Ні. Страшно туди заходити. Дах тече, підлога гнила. Микита хотів його знести, але якось руки не дійшли.
— Ходімо глянемо. У мене ліхтарик потужний є.
У сараї пахло вогкістю, гнилим деревом і мишами. Промінь ліхтаря вихоплював з темряви купи мотлоху: зламані стільці, іржаві відра, шматки руберойду.
— Обережно, тут дошки гуляють, — попередив Михайло, притримуючи її за лікоть. — Дивись під ноги.
Вони пройшли в дальній кут. Там, під завалом старої вагонки, виднівся бетонний фундамент.
— Дивно. — Михайло посвітив униз. — Фундамент наче, а тут якийсь виступ. І обшивка віддерта, ніби хтось щось шукав. Або ховав. — Він передав їй ліхтар. — Посвіти-но сюди, а я зараз ці дошки розкидаю.
Михайло з легкістю відкинув всю гниль. І під ними виявилася ніша в бетоні, грубо замазана цементом, який з часом розтріскався і обсипався. Із сірої крихти стирчав іржавий металевий куточок.
— Це що, сейф? — ахнула Алевтина.
— Схоже на те. Або ящик металевий, вмурований. Ану-но… — Михайло дістав з кишені монтировку. — Відійди трохи.
Скрегіт металу об бетон вдарив по вухах. Михайло наліг на монтировку. М’язи під курткою напружилися.
— Міцно сидить, зараза. Але бетон старий, кришиться. О, є!
З глухим стуком шматок бетону відвалився, і Михайло витягнув назовні невеликий, поїджений іржею металевий ящик. Замка на ньому вже не було, згнив. Кришка трималася на чесному слові.
— Відкривай, Алевтино, це твій дім, твоя знахідка.
Вона присіла. Руки тремтіли. Аля підчепила кришку. Та подалася зі скрипом, а всередині, загорнута в кілька шарів щільного поліетилену, лежала папка.
— Господи, тільки б не згнили! — прошепотіла вона, розгортаючи пакет.
Папір був сухим. Поліетилен врятував вміст. Зверху лежав документ, написаний від руки.
— Договір… — почала читати вона. — «Я, Замуліна Людмила, продаю Воронову Аркадію…» Ціна? Михайле, подивися на ціну.
— Три мільйони… А в офіційному договорі у нас стоїть п’ятсот тисяч.
— Ухилення від податків? — припустив Михайло.
— Ні, читай приписку внизу.
Аля посвітила ліхтарем. Там тремтячим почерком, олівцем було приписано: «Гроші отримала тільки п’яту частину. Решта — штрафи і погрози життю Дениса. Змусили для них підписати цей папір, а для реєстрації дали порожній. Рятуємося. Якщо хтось знайде, Аркадій — злодій і шахрай».
— А ось ще… — Аля дістала наступний аркуш. — Розписка Микити про передачу грошей Аркадію.
Михайло присвиснув.
— Ну все, це бомба. З цим можна не тільки в суд іти, а прямо в прокуратуру. Але краще до того слідчого, Волкова. Він знає, як з цим працювати.
Наступного дня вони так і вчинили. Офіс Сергія Волкова розташовувався в напівпідвальному приміщенні з вивіскою «Юридична консультація». Сам він, підтягнутий чоловік років сорока з чіпким поглядом, зустрів їх стримано. Але коли Аля виклала на стіл іржавий ящик і папку, брови його поповзли вгору.
Він читав документи мовчки, лише зрідка постукуючи пальцем по столу. Прочитавши розписку Микити, підняв очі на Алевтину. У них горів вогник азарту, який буває у мисливського собаки, що відчув слід.
— Ви хоч розумієте, що знайшли? — Голос його звучав глухо. — Це ж те, чого мені не вистачало сім років тому.
— І ми можемо це використовувати? — запитала Аля.
— З цим ми рознесемо їхній захист на друзки. — Він встав і пройшовся по кабінету.
— А Микита? — тихо запитала вона. — Він відповість за це?
— Як мінімум піде як співучасник. Загалом, будьте на зв’язку, я підготую звернення до суду.
Залишаючи контору, Алевтина відчувала, що справа нарешті зрушила з мертвої точки. І потягнулися довгі дні очікування суду і всього, що з ним було пов’язано…
