— Добре. Але рано чи пізно ти зрозумієш, що я була права.
Після її відходу Андрій довго сидів, обдумуючи її слова. Невже Ганна могла… Ні. Це було неможливо. Лікарі підтвердили, що в Олексія справді є проблема з гортанню. Ніхто не міг це підлаштувати. Але думка засіла в голові. А що якщо? Що якщо його мати права?
Увечері він вирішив поговорити з Ольгою Петрівною. Няня працювала в будинку вже місяць, бачила Ганну щодня.
— Ольго Петрівно, скажіть чесно, як ви ставитеся до Ганни Михайлівни?
Няня замислилася:
— Добре ставлюся. Вона добра, працьовита. І з Олексієм Андрійовичем у неї якийсь особливий зв’язок.
— Особливий зв’язок?
— Так. Він реагує на неї, як на рідну матір. Заспокоюється тільки з нею. Це дивно, враховуючи, що вона тут лише місяць. Вам це не здається дивним?
Ольга Петрівна подивилася на нього уважно:
— Андрію Вікторовичу, якщо ви хочете запитати, чи не маніпулює Ганна дитиною, відповім чесно. Ні. Те, що відбувається між нею та Олексієм, справжнє. Вона любить його. Не тому, що хоче щось отримати, а просто тому, що не може не любити. Вона бачить у ньому свого померлого сина.
Андрій кивнув:
— Дякую за чесність.
Тієї ночі він довго не міг заснути. Думав про Ганну, про Олексія, про слова матері. Що він відчуває до цієї жінки? Вдячність? Так. Повагу? Так. Але чи було щось ще? Він не міг заперечувати, що почав помічати її: як вона рухається по дому, тиха і граційна, як посміхається Олексію, як іноді ловить його погляд і швидко відвертається, червоніючи. Господи! Він що, закохується в прибиральницю? Це було божевіллям. Катерина померла всього три місяці тому. Як він міг навіть думати про іншу жінку? Але серце не питало дозволу. Воно просто відчувало.
Наступного ранку за сніданком Андрій спостерігав за Ганною. Вона годувала Олексія, сидячи на кухні. Хлопчик із задоволенням їв кашу, яку вона приготувала.
— Молодець, Олексійку! — говорила вона. — Ще ложечку! За маму! За тата!
Вона затнулася на слові «маму». Опустила погляд. Андрій зрозумів, про що вона думала. Олексій ніколи не знатиме свою справжню матір. Катерина померла, не встигнувши навіть потримати сина на руках.
— Ганно Михайлівно! — покликав він.
Вона підняла голову:
— Так?
— Дякую, що піклуєтеся про Олексія. Ви… Ви дуже багато для нього означаєте.
Ганна почервоніла:
— Я просто роблю те, що повинна.
— Ні. Ви робите набагато більше.
Між ними повисла пауза. Щось невисловлене витало в повітрі. Марія Іванівна увійшла на кухню, зруйнувавши момент.
— Андрію Вікторовичу! До вас приїхав пан Семенов. Чекає в кабінеті.
Андрій кивнув, встав. Кинув останній погляд на Ганну і вийшов. Ганна залишилася з Олексієм. Вона витерла йому ротик, взяла на руки.
— Який ти хороший хлопчик! — прошепотіла вона. — Такий же, як мій Олесик.
Сльози знову підступили. Вона міцно притиснула Олексія до себе. Хлопчик обійняв її за шию своїми маленькими ручками і поклав голову їй на плече. У цей момент щось усередині Ганни зламалося остаточно. Вона зрозуміла, що полюбила цю дитину. Полюбила так сильно, як любила свого сина. І це було одночасно порятунком і прокляттям. Порятунком, бо давало сенс жити далі. Прокляттям, бо Олексій був не її сином. Ніколи не буде. Вона просто прибиральниця, яка завдяки щасливому випадку опинилася поруч. Нічого більше.
Увечері того ж дня відбулася розмова, яка змінила все. Андрій піднявся до дитячої, щоб побажати синові добраніч. Застав Ганну, яка вкладала Олексія спати. Вона співала йому колискову, гладила по голівці. Хлопчик уже майже спав.
— Ой ходить сон коло вікон, — співала Ганна тихо, — а дрімота коло плота…
Андрій стояв біля дверей і слухав. Її голос був красивий, сумний. Коли вона закінчила пісню, Олексій уже спав. Ганна обережно поправила ковдру, нахилилася, поцілувала хлопчика в лоб.
— Добраніч, мій маленький, — прошепотіла вона. — Мама любить тебе.
Вона завмерла, усвідомивши, що сказала. Швидко випросталася і побачила Андрія у дверях. Її обличчя зблідло.
— Вибачте, я не хотіла… Я не повинна була…
— Чому ви назвали себе мамою? — тихо запитав Андрій.
Ганна закрила обличчя руками.
— Вибачте. Це було неправильно. Я просто… Я забулася…
Андрій підійшов ближче.
— Ганно Михайлівно, подивіться на мене…
Вона опустила руки. Сльози блищали в її очах.
— Ви любите мого сина?
Вона кивнула, не в силах говорити.
— Як свого?
Знову кивок.
Андрій довго дивився на неї. Потім тихо сказав:
— І я починаю любити вас…
Ганна здригнулася:
