— Вітаю з розлученням, не з посадкою! Хоча… — Оля хитро посміхнулася. — Як ти сама? Тримаєшся?
Я подивилася у вікно. На душі було на диво спокійно. Не було ні злості, ні ненависті, тільки легкий сум за тими двома роками, викресленими з мого життя.
— Знаєш, я перший час постійно прокручувала це в голові. Намагалася зрозуміти, як я могла бути такою сліпою. Звинувачувала себе. А потім зрозуміла: я не винна. Я просто любила і довіряла. А вони цим користувалися. Це їхній бруд, не мій.
— Абсолютно вірно, — кивнула Оля. — Ти повернулася на роботу?
— Так, уже місяць. Взяли назад у мою стару фірму, навіть з підвищенням. Начальник сказав, що такі віддані люди йому потрібні, — я посміхнулася. — Іронія долі.
Ми помовчали трохи, кожна думаючи про своє. За вікном накрапав дрібний осінній дощ. Але він більше не здавався мені сірим і похмурим. Він просто змивав старий бруд.
— Я два роки думала, що рятую його, — тихо сказала я, дивлячись на Олю. — Що це мій хрест, мій обов’язок. Що я сильна і все витримаю. А виявилося, рятувати треба було себе. Від нього, від цієї брехні, від життя, яке мені не належало.
Оля простягнула руку через стіл і накрила мою долоню.
— Ти впоралася, Аню. Ти дуже сильна.
Я стиснула її пальці у відповідь і вперше за довгий час посміхнулася по-справжньому, щиро.
— Вперше за два роки я дихаю на повні груди. Планую своє майбутнє. Думаю про те, чого хочу я, а не хтось інший. І це, Олю, неймовірне почуття.
— Яке?
— Почуття свободи.
