Поспішаючи на поїзд, Валентина ледь не збила з ніг дівчинку-циганку.
— Дурненька, не сиди на проході! Сліпа, чи що?
А та лише посміхнулася у відповідь.
— Ти де цей квиток купила? Викинь його і повертайся додому, там на тебе чекає сюрприз.
Валентина мчала через привокзальну площу як очманіла. Сумка важко била по боці, в горлі пересохло від бігу і задухи, а ноги гули так, ніби вона не три квартали пробігла, а всі десять кілометрів. Над головою противний металевий голос оголошував посадку на поїзд номер 137 «Київ — Дніпро».
Її поїзд — останній на сьогодні, наступний тільки завтра вранці. Вона спізнювалася на п’ятнадцять хвилин. Клята маршрутка зламалася просто на світлофорі, водій вигнав усіх, довелося ловити іншу.
Валентина так поспішала, що навіть не встигла зателефонувати Геннадію і попередити, що їде. Втім, він і так знав. Вранці вона нагадала йому тричі.
«Не забудь, я сьогодні до мами їду, повернуся за чотири дні. У холодильнику все готове, тільки розігріти треба».
Геннадій лежав тоді на дивані й дивився якесь ток-шоу, кивнув, не відриваючись від екрана:
— Ага, пам’ятаю, їдь.
Навіть не запитав, як вона добереться, чи не викликати таксі. Раніше завжди турбувався, проводжав до зупинки, телефонував кілька разів, дізнавався, чи доїхала. А тут — ані слова.
Валентина злетіла сходами вокзалу, протиснулася крізь натовп людей з валізами й сумками, ледь не налетіла на мужика з величезним рюкзаком. Підземний перехід до перонів був забитий народом: хтось стояв, хтось сидів просто на підлозі, хтось тягнув непідйомні баули. Задуха стояла нестерпна, пахло потом, дешевими парфумами та їжею з пакетів.
Вона майже добігла до виходу на перон, коли раптом налетіла на щось м’яке і пружне, спіткнулася, дивом втрималася на ногах. Сумка вислизнула з рук і гупнула на підлогу, з неї вивалилися бутерброди, загорнуті у фольгу, термос і пакет з яблуками.
— Ти що? — вигукнула Валентина, озираючись.
На підлозі, просто посеред проходу, де всі поспішали й штовхалися, сиділо дівчисько років дванадцяти-тринадцяти. На ній була яскрава до непристойності квітчаста спідниця, яка розповзлася навколо пишною квіткою. Темне волосся спадало на плечі хвилями, а перед нею на хустці були розкладені карти — не гральні, а якісь старі, потерті, з незрозумілими картинками.
— Дурненька, не сиди на проході! Сліпа, чи що? — вирвалося у Валентини різкіше, ніж вона хотіла. Вона зазвичай ніколи так не розмовляла, але нерви були на межі. Поїзд, мати, яка чекає, запізнення…
Дівчинка підняла голову. Очі — темні, майже чорні — дивилися просто в душу. Спокійно так дивилися, без образи, без страху, навіть з якоюсь цікавістю. Вона посміхнулася, повільно показавши рівні білі зуби.
— Ти де цей квиток купила?
Валентина сторопіла, нахилилася, почала збирати речі, запихаючи їх назад у сумку. Яблуко покотилося під чиїсь ноги, вона не стала за ним лізти.
— Яке тобі діло? — пробурмотіла вона, встаючи.
— Викинь його і повертайся додому, — сказала дівчинка все з тією ж посмішкою. — Там на тебе чекає сюрприз.
— Який ще сюрприз? Відчепись!
Валентина спробувала обійти її, але циганочка раптом метнулася вперед і схопила її за зап’ястя. Пальці були несподівано сильними, чіпкими. Дівчинка дивилася знизу вгору, і в очах її танцювали якісь темні вогники.
— Не їдь, тітко, додому йди. Там таке побачиш — сама собі спасибі скажеш. А поїдеш — пошкодуєш. Повернешся за чотири дні, а вдома вже нічого не буде, порожнеча одна.
— Та пусти ти мене! — Валентина висмикнула руку і побігла далі. Серце калатало десь у горлі.
Дивна дівчинка, ненормальна якась. Або звичайна циганка, яка клянчить гроші. Треба було сунути їй десять гривень, і вона б відчепилася.
Провідниця вже почала зачиняти двері вагона номер п’ять, але, побачивши пасажирку, що бігла, притримала. Валентина вскочила на підніжку, ледь не спіткнувшись об сходинку. Сунула квиток в руки тітки у формі, та ковзнула по ньому байдужим поглядом і кивнула в бік купе.
Третє, бокове місце зверху. Валентина протиснулася через вузький коридор, знайшла своє купе і впала на нижню полицю. Свою верхню вона займе пізніше, коли віддихається.
У купе вже сиділа жінка років шістдесяти, повна, у в’язаній кофті і з величезною сумкою на колінах. Вона дружелюбно кивнула:
— Доброго дня, доброго дня. Проходьте, влаштовуйтеся.
Поїзд рушив. Спочатку плавно, потім все швидше. За вікном попливли сірі будівлі вокзалу, рекламні щити, потім похилені паркани, п’ятиповерхівки околиці з облізлою штукатуркою, дитячі майданчики з вицвілими гойдалками. Валентина дивилася на все це і не бачила. Перед очима стояло обличчя циганки. Темні очі, дивна посмішка.
«Там на тебе чекає сюрприз».
Який сюрприз, Господи? Вона їде всього на чотири дні. Вдома на неї чекає Геннадій, який до вечора, швидше за все, вже розляжеться на дивані з пивом перед телевізором. Посуд помиє? Добре. Не помиє? Теж не біда, вона сама помиє після повернення. Він взагалі останнім часом став якимось млявим, байдужим, скаржиться на тиск, на спину, на ноги. Лікарі кажуть — вік, 58 років, що ви хочете.
Сусідка по купе тим часом влаштувалася зручніше, дістала з сумки в’язання — рожеву дитячу кофтинку — і взялася до роботи. Спиці миготіли в досвідчених руках. Час від часу вона поглядала на Валентину і, мабуть, щось помічаючи на її обличчі, співчутливо хитала головою.
— Далеко їдете? — запитала вона нарешті.
— До Дніпра, до матері.
— А, до матері. Це добре. Я ось до доньки, в Ржищів. Щомісяця відвідую, онуків дивлюся. Троє онуків, уявляєте? Старшому вже скоро вісім, до школи піде.
Валентина кивнула, не дуже слухаючи. Дістала з сумки бутерброди — хліб з ковбасою, загорнутий у фольгу, огірки в пакетику. Приготувала зранку, поки Геннадій ще спав. Він тепер вставав пізно, годин об одинадцятій. Раніше завжди рано піднімався, навіть будильник не потрібен був. А тепер каже: «Навіщо мені вставати, я на пенсії, маю право відпочивати». І відпочиває. Цілими днями вдома, по дому нічого не робить, тільки за пивом в магазин збігає та телевізор дивиться.
Вона розгорнула бутерброд, відкусила. Не лізло. В горлі стояв клубок. Слова циганки звучали в голові, як заїжджена платівка: «Додому йди, там таке побачиш».
— Ви якась стривожена, — зауважила сусідка, відкладаючи в’язання. — Щось трапилося?
Валентина хотіла відмахнутися, сказати, що все нормально, але раптом почула власний голос:
— Та ось, циганка на вокзалі дивна… Сказала додому повернутися, сюрприз обіцяла. Дівчинка зовсім, років дванадцять.
Обличчя сусідки стало серйозним. Вона відклала в’язання і уважно подивилася на Валентину.
— А ви давно з дому вийшли?…
