Марта зашарілася від збентеження, але погодилася. Єгор був їй щиро симпатичний, і вже він-то точно виглядав набагато надійнішим і чеснішим. Після цього побачення вони захотіли побачитися ще раз, і через кілька прекрасних зустрічей зрозуміли, що вже просто не уявляють собі життя одне без одного. Зізнавшись у своїх почуттях, вони стали справжньою парою.
Коли Віолетті Гнатівні стало помітно краще і вона навіть потроху пересувалася з підтримкою у вигляді ходунків, Марта вирішила, що час настав.
— Боже мій, донечко! — заливаючись сльозами, обняла її жінка. — Пробач мені, мені так соромно, але… я була занадто легковажна.
У відповідь дівчина сказала, що не тримає на неї зла, а навпаки, збирається їй і далі допомагати, насамперед відремонтувавши будинок.
— А я ж одразу відчула між нами якийсь зв’язок, — ніжно доторкнувшись до її обличчя, промовила жінка. — Ось як тільки побачила там, на вечері, тільки не могла зрозуміти, що це, а виявилося — рідна кров волає.
Через кілька днів після виписки в житті Марти трапилася ще одна подія. Їй зателефонувала Анна. Вона попросила зустрітися, оскільки, за її словами, потрібно було серйозно поговорити. Злякавшись, що Руслан міг нашкодити власному синові, Марта погодилася. Тим більше вона точно чула в голосі Анни сльози і розуміла — ця сильна і горда жінка не стала б просто так її турбувати. Єдине, про що вона не підозрювала, так це про те, що за нею всі останні дні таємно стежив Руслан.
У день зустрічі Марта йшла двором, раз у раз поглядаючи на годинник. Вони мали зустрітися біля старого кіоску «Держдруку», за кількасот метрів від її будинку. Побачивши Анну, що йшла назустріч, Марта помахала їй і тієї ж миті почула, як звідкись з-за рогу пролунав дикий вереск гальм. Марта застигла на місці, дивлячись на те, як у її бік мчить величезний сірий позашляховик. Точно такий самий, наскільки вона пам’ятала, був і в її нареченого. «Ні», — встигла подумати дівчина, кинувши погляд спочатку на водійське сидіння, а потім і на номери. Усе було так. За кермом сидів Руслан з очима, що палали від жаги помсти.
Марта почула крик біля самого вуха, а потім відчула, що хтось відштовхнув її. На мить їй здалося, що вона знепритомніла. А коли прийшла до тями, побачила за кілька метрів від себе нерухоме тіло Анни.
— Ні! — закричала що було сил дівчина і поповзла дорогою до неї. — Аню, тільки не помирай!
Марта поклала голову блідої як полотно жінки до себе на коліна, паралельно викликаючи швидку і поліцію. Вона назвала номер машини й докладно описала Руслана.
— Нічого, все добре, — раптом пролунав слабкий голос Анни.
І Марта побачила, як та ледве змогла розплющити очі. Дівчина тут же почала її заспокоювати, однак у відповідь побачила лише бліду тінь посмішки.
— Мені вже не допоможуть. Але мені й так недовго залишалося. Я ж і йшла до тебе, щоб попросити…
