Не просто вижила, перемогла. Подолала той жах, якого вони їй завдали, і досягла успіху. Це знання водночас принесло полегшення й увігналося в серце розпеченою голкою.
Її життя відбулося всупереч йому. Всупереч усьому, що він зробив і не зробив. «Андрію, ви гаразд?» — спитала Ірина, заходячи до учительської.
«На вас лиця немає». «Усе гаразд», — видавив він. «Просто стара знайома. На фотографії». «Яка гарна». Ірина нахилилася над газетою. «Вона дизайнерка. О, і знаменита, бачу». Андрій відвернувся до вікна, щоб вона не бачила його обличчя. Може, тепер, коли він знає, що з Оксаною все добре, кошмари відступлять? Може, він зможе нарешті пробачити себе? Але тієї ночі йому знову наснився покинутий табір.
Крик Оксани і її очі, сповнені відчаю й болю.
Валентина помирала. Її виснажене хворобою тіло було закутане в застирану лікарняну простирадло.
Жовта шкіра обтягувала вилиці, а в колись красивих очах стояла каламутна пелена. «Донечко», — прохрипіла вона, помітивши у дверях Оксану. «Прийшла все-таки».
Оксана присіла на краєчок ліжка, взяла матір за руку, суху, гарячу, з набухлими венами. «Як Софія?» — ледь чутно спитала Валентина. «Добре. У школі відмінниця, грає на скрипці». «А ти? Бізнес твій?» «Усе нормально, мамо», — тихо відповіла Оксана.
«У мене зараз своє ательє і замовлення є». «Добре». Безкровні губи Валентини торкнула слабка усмішка. «Впоралася, значить. А я от…» Вона закашлялася, на губах виступила рожева піна. «Не говори». Оксана обережно витерла їй рот серветкою. «Тобі не можна хвилюватися».
«Пізно вже». Валентина слабо махнула рукою. «Два тижні максимум дають. Але ти слухай. Микола Яременко до тебе не підкочував?» Оксана напружилася. «Було діло. Років п’ять тому. Я відмовила». «І правильно». Валентина стиснула її пальці з несподіваною силою. «Він, звісно, твій батько, але вовк. Він і є вовк. Тільки…» Її голос упав до шепоту. «Я хочу, щоб ти знала. Я не шкодую, що народила тебе. Хай і від нього. Хай і так».
Сльози покотилися по запалих щоках Валентини. «Я знаю, мамо», — сказала Оксана, гладячи її по руці й із болем вдивляючись у стоншене обличчя, в якому проступали риси колись молодої й красивої жінки. «Я теж ніколи не шкодувала про свою Софію».
Валентина здригнулася, ніби щось зрозуміла. «Скажи мені, донечко…» Вона підвелася на ліктях. У її очах засвітився гарячковий вогонь.
«Я все одно скоро в могилу ляжу. Хто це зробив із тобою?» І Оксана, дивлячись на вмираючу матір, раптом зрозуміла, що більше не може тримати все в собі. Вона розповіла.
Про випускний, про покинутий табір, про тих трьох, про ніч, яка назавжди поділила її життя на «до» і «після». Коли Оксана закінчила, Валентина довго мовчала, дивлячись у стелю. Потім промовила:
«Вони відповідатимуть усі троє». «Мамо, я не хочу помсти», — втомлено озвалася Оксана. «Я просто хочу жити далі. Заради Софії».
Яременко отримав записку від Валентини через три дні після її смерті. Поховавши Валентину, він замкнувся у своєму кабінеті й дістав телефонну книгу.
Усі ці роки він намагався спокутувати старі гріхи. Не перед Богом, якого іронічно називав «начальником вище», а перед власним сумлінням. А тепер настав час розрахуватися за іншими боргами.
«Знайдіть мені все про Дениса Романенка, Богдана Левченка й Андрія Коваленка», — наказав він своєму помічникові. «Усе, аж до того, якою зубною пастою вони чистять зуби». «Навіщо вони вам?» — обережно спитав той.
«Це особисте». Очі Яременка звузилися. «Сімейна справа». Він дістав фотографії Оксани й маленької Софії, які потай зберігав у шухляді столу. Дивився на них довго, аж поки не відчув, як щось тепле й вологе повзе по щоці…
