— Та сядь ти, чого кобенишся! — Той, що був більший, схопив її за зап’ясток і потягнув через стіл під лінивий сміх приятеля. Вересневий вечір. Придорожнє кафе «Привал», повна зала.
Офіціантці дев’ятнадцять, студентка, приїхала на літо допомогти батькам. Двоє приїжджих сиділи з полудня, пили й уже години зо дві поводилися так, наче все містечко належить їм. Утім, майже так воно і було.
У цьому районі вони звикли брати, що хочуть. Зала все бачила. Далекобійники, мисливці з рушницями в машинах, місцеві чоловіки, яких голими руками не візьмеш.
І всі до одного дивилися у свої тарілки. Так було тихіше, так було безпечніше. Крім одного.
У дальньому кутку, де зазвичай ніхто не сідав, відставив кухоль кульгавий чоловік у старому бушлаті. Бродяга з узбіччя, що жив милостинею і за все літо не сказав у цій залі ані слова. Він підвівся.
Стілець рипнув по підлозі, і повна зала, сама не розуміючи чому, раптом стихла. Такі вечори в придорожніх кафе зазвичай нічим не закінчуються. Покричать, розійдуться, забудуть.
Цей став винятком. І причина стояла зараз посеред зали, спираючись на хвору ногу. Він не квапився.
Кульгаючи, він пішов між столами, повільно, важко припадаючи на ліву ногу, ніби кожен крок відгукувався всередині. У цілковитій тиші було чути, як під його стоптаними черевиками поскрипують дошки підлоги. Ніхто в залі не ворухнувся.
Далекобійник біля вікна завмер із виделкою в руці. Двоє мисливців біля стіни перезирнулися й опустили очі ще нижче. Той, що був більший, — приїжджі називали його між собою Кувалдою, — усе ще тримав Оксану за зап’ясток.
Він озирнувся на рипіння й не відразу зрозумів, хто перед ним, а зрозумівши, коротко хмикнув:
— О, диви-но, ожив!
Кульгавий зупинився біля столу, подивився не на Кувалду, а на його руку, що стискала тонке дівоче зап’ястя.
— Відпусти, — сказав він тихо.
Голос був хрипкий, відвиклий від слів, але в залі його почули всі. Кувалда повільно підвівся з-за столу. Він був вищий на голову й ширший рази в півтора, і поруч із ним кульгавий у старому бушлаті мав жалюгідний вигляд: кістлявий, із сивою щетиною й згаслими очима.
— Тобі чого, дядьку? — Кувалда вишкірився, але Оксану відпустив, повернувшись до нього всім тілом. Дівчина тут-таки смикнула руку й відступила до стійки. — Дріб’язок просиш? То я подам! На, ось!
Він сунув руку в кишеню, витяг зім’яту купюру й жбурнув кульгавому в обличчя.
Той не ворухнувся. Купюра спланувала на підлогу. Другий приїжджий, Вадик, з-за столу не встав.
Він був менший за Кувалду, сухорлявіший, із гладким обличчям і дивився на все це відсторонено, трохи схиливши голову набік, як дивляться на щось цікаве.
— Серьожа! — сказав він неголосно. — Облиш!
Але Кувалда вже завівся.
Йому не сподобалося, що хтось у цій залі сміє стояти просто. Він ступив уперед і штовхнув кульгавого долонею в груди, недбало, щоб відкинути вбік, як відсувають стілець. Поштовх не вдався.
Кульгавий хитнувся на хворій нозі, але встояв. А наступної секунди сталося те, чого потім ніхто в залі до пуття не зміг переказати — надто швидко. Коли Кувалда, розлютившись, схопив його за комір, чужа рука перехопила його зап’ясток, трохи вивернула, і здоровенний чолов’яга раптом охнув і осів на одне коліно, вгатившись боком у край столу.
Склянки підстрибнули. Хтось на кухні впустив каструлю. Усе це тривало не більш як дві секунди.
Кульгавий не бив. Він просто тримав, спокійно, без злості, ніби робив звичну роботу. Кувалда сипів і смикався, але підвестися не міг.
Рука була вивернута так, що кожен рух відгукувався в плечі гострим болем. У залі стало дуже тихо. Кульгавий нахилився до самого вуха здоровила й сказав щось так тихо, що не розчули навіть за сусіднім столом.
Потім відпустив. Кувалда важко підвівся, червоний, розтираючи зап’ясток. В очах у нього була вже не злість, а щось інше — розгубленість.
Він подивився на свою руку, потім на кульгавого, ніби намагаючись зрозуміти, що взагалі щойно сталося.
— Ти… — почав він.
— Серьожа.
Вадик нарешті підвівся з-за столу, не кваплячись. Дістав із кишені кілька купюр, поклав їх на стіл, притиснув склянкою. Рівно стільки, скільки було з’їдено й випито, ні копійкою більше.
— Ходімо.
Він був незворушний, і від цієї крижаної розважливості по залі ніби потягло холодом. Проходячи повз кульгавого, Вадик зупинився, оглянув його: бушлат, стоптані черевики, хвору ногу, руки.
Особливо руки. Дивився довго, уважно, як дивляться, намагаючись запам’ятати.
— Спритно, — сказав він тихо, майже доброзичливо. — Де ж ти так навчився, га? На паперті такого не вчать.
Кульгавий мовчав.
— Ну, мовчи, мовчи.
Вадик ледь помітно всміхнувся:
— Містечко в нас маленьке. Ще побачимось.
Він не підвищив голосу, не пригрозив. Просто повернувся й пішов до виходу. І Кувалда, ще раз озирнувшись, рушив слідом.
Грюкнули двері. За вікном заревли два мотори, зашурхотів по гравію щебінь, і червоні габарити розчинилися в сутінках на трасі. І тільки тоді зала видихнула.
Загуркотіли відсунуті стільці. Хтось нервово засміявся. Далекобійник біля вікна нарешті опустив виделку.
Усі разом заговорили, ніби кваплячись зам’яти незручне мовчання, у якому просиділи останні хвилини. На кульгавого намагалися не дивитися. Кожен у цій залі щойно злякався в усіх на очах.
І кожному було легше зробити вигляд, що нічого особливого не сталося. Оксана стояла біля стійки, притулившись спиною до полиць із пляшками. Її все ще трусило.
Вона дивилася на чоловіка в бушлаті широко розплющеними очима, і було видно, що вона хоче щось сказати й не знаходить слів.
— Дякую, — вимовила вона нарешті.
Зовсім тихо. Кульгавий підняв із підлоги зім’яту купюру, яку жбурнув йому Кувалда. Розгладив, поклав на край стійки — не собі, а назад, ніби чуже.
Кивнув дівчині, коротко, і повернувся, щоб піти на своє місце в кутку. Але тут із-за стійки метнувся її батько, Іван Іванович.
Огрядний, лисуватий чоловік років п’ятдесяти. Господар «Привалу». Увесь цей час простояв за касою, не ворухнувшись.
Тепер він вийшов, і обличчя в нього було не сердите, а біле.
— Ти що наробив? — сказав він здавлено, схопивши кульгавого за рукав. — Ти що наробив, га?
Кульгавий подивився на нього без подиву.
— Ти знаєш, хто це був? — Іван Іванович озирнувся на двері, понизив голос майже до шепоту. — Це люди Черненка. Серьога — той узагалі відморозок. А другий — Кравченко.
Він мотнув головою, не договоривши.
— Вони тепер так цього не залишать. Ні тобі, ні мені.
Він випустив рукав і витер долонею спітніле чоло.
— Господи! — сказав він уже сам до себе. — Краще б ти сидів у своєму кутку.
Кульгавий нічого не відповів. Він вивільнив руку, м’яко, без образи, дійшов до свого столу в дальньому кутку, забрав недопитий кухоль прохололого чаю і тільки вже біля самих дверей, узявшись за ручку, обернувся й коротко глянув на Оксану. Погляд був дивний.
Не так дивляться бродяги, яким подають на хліб. У цьому погляді було щось схоже на провину. А потім він вийшов у темряву, і двері за ним зачинилися…
