До ранку про те, що сталося, знало все містечко. Містечко було з тих, де новинам не потрібен телефон. До обіду в черзі по хліб уже переказували, як приблудний кульгавий з узбіччя поклав на коліно людину Черненка просто в «Привалі», а до вечора переказ обріс подробицями, яких насправді не було.
Одні казали, що він зламав Кувалді руку, інші — що просто глянув, і того наче паралізувало. Треті хитали головами. Не жилець тепер цей бродяга, пом’янете моє слово.
Сам він того дня, як завжди, сидів біля своєї сторожки. Сторожка стояла за пів кілометра від кафе, на з’їзді зі старої дороги — колишній пост дорожників, покинутий багато років тому. Дах протікав, вікна були забиті фанерою, але всередині було сухо.
Він оселився тут минулого літа, тихо, ні в кого не спитавшись, і його так само тихо не чіпали. Мало бродяг по узбіччях у дев’яності. Жив він дивно як для бродяги, тільки цього ніхто не помічав.
Він не пив, точніше, пив рідко й потроху, і ніколи не валявся, як інші. Вставав до світанку. Умивався холодною водою з відра навіть у морози.
Свою мізерну їжу розкладав по порядку й ніколи не кидав недоїдки де попало. У сторожці в нього був ідеальний, майже казармений лад. Тапчан застелений, біля стіни рівним рядком те небагато, що він збирав по дорогах.
І ще звичка була. Сидячи на порозі, він увесь час щось відстежував. Хто проїхав трасою, у який бік, з яким інтервалом.
Яка машина скинула швидкість біля кафе, а яка — ні. Він робив це не думаючи, як дихає, і сам, мабуть, давно забув, що колись це було його роботою. Іноді, лишившись сам, він діставав із внутрішньої кишені бушлата складену вчетверо газетну вирізку, пожовклу, протерту на згинах до дірок.
Було видно, що її розгортали й складали багато сотень разів. Він дивився на неї недовго, потім ховав назад, ближче до серця, і знову завмирав, дивлячись на дорогу. Що було на тій вирізці, не знав ніхто.
А тим часом, за три кілометри від сторожки, у двоповерховому цегляному будинку за високим парканом, Григорій Романович Черненко допивав ранкову каву й слухав, що йому доповідають. Черненкові було під шістдесят. Міцний, сивий, із важким владним обличчям, він не скидався на бандита.
Радше на директора заводу або заслужену людину на пенсії. У районі його так і звали шанобливо — Григорій Романович. Йому належала нафтобаза, половина вантажних перевезень на трасі й негласне право вирішувати в містечку майже все.
Поліція віталася з ним за руку. У газеті, що виходила раз на тиждень, його називали меценатом. Він і справді полагодив дах у місцевій лікарні й поставив біля школи нові ворота.
Черненко щиро вважав, що тримає це місто на собі. Що без нього тут давно все розвалилося б, розтягли б, пропили. І по-своєму був певен, що має право.
Зараз він слухав Вадика Кравченка.
— І все, поїхали, — закінчив той, стоячи біля вікна. — Серьога бухає, хоче повернутися, розібратися. Я не пустив.
— Правильно, що не пустив. — Черненко відставив чашку. — Через якогось жебрака шум на всю трасу здіймати. Хто він узагалі такий?
— У тому й річ, Григорію Романовичу. — Вадик помовчав. — Не знаю. Бродяга, живе в Бондаренка на узбіччі. З рік уже. Завжди мовчав, очі в підлогу. А тут Серьогу склав, як мішок.
— І рука в нього… — Вадик пошукав слово. — Не як у жебрака. Він це колись умів, добре умів.
Черненко трохи насупився, не стривожився — просто йому це не сподобалося.
Він не любив, коли чогось не розумів.
— Ну й чорт із ним, що вмів, — сказав він нарешті, — хоч маршал колишній. Він у мене на землі сидить, біля мого кафе, при моїх людях руки розпускає. То тепер так заведено?
Він підвівся, підійшов до вікна, став поруч із Вадиком, дивлячись на сірий ранок.
— Люди ж дивляться, Вадиме, все місто дивиться. Сьогодні бродяга Серьогу на коліно поставив. Завтра мені Бондаренко за оренду платити перестане. Так не піде.
— Що робити?
— Нічого страшного не робити. — Черненко скривився, ніби йому запропонували гидоту. — Крові не треба, ми що, звірі? Просто нагадайте йому, де він живе, щоб зрозумів. Сидів у своєму кутку — от і сиди, а то уявив про себе бозна-що.
Він усміхнувся.
— З’їздіть увечері, удвох, утрьох, тихо, без стволів. Поговоріть. Він зрозуміє.
Вадик кивнув, біля дверей затримався.
— А якщо не зрозуміє?
Черненко не обернувся.
— Зрозуміє, — сказав він. — Усі розуміють…
