Тієї ночі біля сторожки на з’їзді зі старої дороги зупинилися дві машини. Фари згасли. Грюкнули дверцята — раз, другий, третій.
Хтось неголосно засміявся в темряві. Гравій заскрипів під важкими кроками, і кілька темних постатей рушили до чорного, без жодного вогника, вікна. Усередині було тихо, надто тихо.
Двері сторожки були прочинені. Він почув їх задовго до того, як вони під’їхали. Після того як Іван Іванович, білий від страху, схопив його в кафе за рукав, він не пішов спати.
Він знав, як це буває. Такі люди не прощають, коли їх ставлять на коліно при повній залі. Не тому, що злопам’ятні, а тому, що інакше перестануть боятися інші.
Це була не помста. Це була робота. А таку роботу зазвичай роблять уночі, тому спати він не ліг.
Він повечеряв, вимив казанок, акуратно застелив тапчан так, ніби господар ось-ось повернеться й ляже. Прочинив двері, залишив на столі недогарок свічки, загасивши її, — хай тягне запахом воску, ніби щойно задули. А сам, накульгуючи, вийшов у темряву й улаштувався кроків за двадцять від сторожки, у мокрих кущах біля старої водовідвідної канави, звідки проглядалися і з’їзд, і ґанок.
Улаштувався так, як улаштовувався колись давно, в іншому житті, терпляче, надовго, не ворушачись. Він не збирався ні на кого нападати. Хотів тільки побачити, хто приїде і скільки їх.
Усе інше залежало вже не від нього. Машини він почув на початку другої. Два мотори скинули оберти далеко на трасі.
На самому з’їзді фари згасли, і далі вони котилися в темряві накатом, тихо шарудячи по гравію. Це насторожило його найбільше. Дрібна шпана так не їздить.
Так підкрадаються ті, хто вже робив це не раз. Дверцята грюкнули неголосно. Три постаті.
Один лишився біля машини; цей рухався неквапно, врозвалку, звично озираючись. Другий, здоровезний, ішов першим. Кувалду він упізнав за силуетом одразу.
Третій тримався трохи позаду. — Спить, бродяга, — сказав Кувалда впівголоса й хмикнув. — Зараз розбудимо.
Вони не ховалися по-справжньому. Навіщо? Їх було троє здорових чоловіків проти одного кульгавого старого. Кувалда штовхнув прочинені двері, і ті з легким рипом відійшли в чорну порожнечу.
На секунду він завагався на порозі. Не зрозумів, чому немає ні хропіння, ні руху. Ступив усередину.
— Е, діду, підйом!
Далі все пішло не так, як він розраховував. Чоловік у бушлаті не спав у своєму ліжку. Він вийшов із темряви позаду них, від канави, тихо, попри хвору ногу, бо рухався не швидко, а правильно, по мокрій траві, де кроків не чути.
Третій, той, що тримався ззаду, навіть не встиг озирнутися: короткий, вивірений удар під коліно — і здоровило з лайкою осів набік, а кульгавий уже був біля другого. Він не бив кулаками, він узагалі майже не бив. Він робив щось інше.
Перехоплював, розвертав, використовував вагу п’яних, огрядних супротивників і їхню ж інерцію. Кожен такий рух відгукувався диким спалахом болю в старих переломах, але він терпів. Той, що стояв біля машини, кинувся на допомогу, замахнувся і раптом, сам утративши опору, важко влетів плечем у крило автомобіля й завив, забивши руку.
Кувалда вискочив зі сторожки розлючений, і в темряві блиснуло лезо. Він таки взяв із собою ніж, хоч Вадик і заборонив стволи. Ось тут кульгавому довелося тяжко.
Він був старий, він був сам, і нога його підводила. Перший випад він прийняв на передпліччя. Бушлат урятував, але по шкірі пішло жаром.
Він не відступив, він ступив назустріч, усередину удару, як учили колись, упіймав руку з ножем на згині свого ліктя, крутнув, і ніж дзенькнув об гравій. А наступної секунди Кувалда, здоровенний Кувалда, знову опинився на колінах, уткнувшись обличчям у мокру землю, і не міг підвестися, бо чужа рука тримала його за кисть спокійно й намертво, рівно на тій межі, за якою ламається суглоб. Усе скінчилося так само швидко, як у кафе.
Тільки тепер їх було троє. Стало тихо. Було чути, як один із повалених стогне в траві, як капає вода з даху сторожки.
Кульгавий не добивав. Він тримав Кувалду ще секунду, дві, потім відпустив, відступив на крок і важко осів плечем на бревенчасту стіну, хрипко дихаючи, притискаючи до боку саднисте передпліччя й ледве тримаючись на тремтячій нозі. Нічого не сказав.
Від машини, з темряви, пролунав рівний голос:
— Досить, Серьожа. Відповзай.
Вадик Кравченко так і не зрушив із місця. Він стояв, прихилившись до капота, і весь цей час не втручався, дивився. Тепер він відштовхнувся від машини й не кваплячись підійшов.
Зупинився на безпечній відстані, розглядаючи кульгавого при слабкому світлі, що падало з дороги.
— Трьох, — сказав він неголосно, без злості, майже з повагою. — У темряві. З ножем. — Він похитав головою. — Ні, батьку, ти не бродяга.
Кульгавий мовчав, усе так само притискаючи руку до боку.
— Не хочеш говорити — не говори.
Вадик присів навпочіпки, підняв із гравію ніж Кувалди, покрутив, гидливо жбурнув у темряву.
— Тільки ти зрозумій одну річ. Я от зараз поїду додому й доповім Григорію Романовичу, що ти не той, за кого себе видаєш. А Григорій Романович таких, як ти, не любить. Він любить зрозумілих. Зрозуміла людина боїться, бере, що дають, і мовчить. А ти…
Він підвівся, обтрусив коліна.
— Ти незрозумілий. З незрозумілими в нас розмова коротка.
Він допоміг підвестися стогнучому Кувалді, кивнув третьому, і вони, накульгуючи й тихо матюкаючись, полізли в машини.
Вадик уже біля дверцят обернувся.
— Ти дарма сьогодні виграв, — сказав він спокійно. — Краще б програв. Тих, хто програв, у нас забувають, а тебе тепер запам’ятають…
