Заревли мотори. Червоні габарити хитнулися на вибоїнах і поповзли до траси.
Він лишився стояти в темряві сам. Тільки тепер, коли все скінчилося, тіло почало озиватися болем. Передпліччя, куди прийшовся ніж, розбита при русі стара нога, збите дихання.
Він опустився просто на мокрий ґанок, привалився спиною до одвірка й довго сидів так, слухаючи, як затихає вдалині траса. Вадик мав рацію. Його запам’ятають.
Він сам усе зламав сьогодні. Рік він був тінню на узбіччі, порожнім місцем, якого ніхто не бачить. Саме цього він і домагався.
Рік він терпів, дивився й мовчав, бо знав: поки він ніхто, він у безпеці, а отже, має час. А сьогодні він підвівся з-за столу в кафе, і все, чого він рік так обережно уникав, насунулося разом. Він дістав із внутрішньої кишені бушлата складену вчетверо газетну вирізку, розгорнув.
У темряві розгледіти було неможливо. Але він і так знав напам’ять кожен рядок і кожну крапку. Він і приїхав сюди через неї.
Уранці він пішов у місто. Він рідко там бував. Ні до чого було, та й зайвий раз муляти очі він не хотів.
Але сьогодні йому треба було побачити дещо на власні очі. Він ішов розбитим асфальтом центральної вулиці, повз чергу біля хлібного магазину, повз наполовину зачинений універмаг, ловлячи на собі косі погляди. Уже вся округа знала про кафе, і тепер на нього дивилися з тією настороженою сумішшю цікавості й жалю, з якою дивляться на приреченого.
Він дійшов до площі біля будівлі адміністрації й зупинився. На торці п’ятиповерхівки, на всю стіну, висів свіжий кумачевий транспарант. З нього, примружившись, по-господарськи спокійно дивився на місто огрядний сивий чоловік у доброму костюмі.
«Черненко Григорій Романович — за наш район», — було написано знизу великими літерами. І там само, дрібніше: «Порядок, справа, турбота». Він стояв і дивився на це обличчя дуже довго.
Воно постаріло, розповніло. Додало поважності й сивини, але це було те саме обличчя. Він упізнав би його з тисячі, зі сотні тисяч, бо бачив його щоночі всі ці роки, варто було лише заплющити очі.
Рік тому йому до рук випадково потрапила ця сама газета. Хтось із шоферів залишив її в кабіні, підстеливши під чоботи. Він підняв її просто так, щоб не мерзнути на підлозі, і натрапив на фотографію.
Меценат, благодійник, дах у лікарні, ворота біля школи, шанована в районі людина. І обличчя. Тоді в нього підігнулися ноги.
Він думав, що той давно десь далеко, недосяжний, розчинився, але той був тут, лише за кількасот кілометрів, живий, ситий, шанований. Він зібрав свої жалюгідні пожитки й пішов сюди — пішки, попутками, тижнями, сам не знаючи навіщо. У нього не було ні плану, ні сил, ні доказів — нічого, крім цієї вирізки біля серця й обличчя, яке він не міг забути.
Він оселився біля траси, став ніким і цілий рік просто дивився здалеку на людину, яка забрала в нього все. Дивився й мовчав. Бо не знав, що може зробити один зламаний старий проти господаря цілого району.
А тепер мовчати вже було не можна. Щоб зрозуміти, що пов’язувало кульгавого бродягу і всіма шанованого Григорія Романовича Черненка, треба відступити на чотири роки назад, у холодну осінь дев’яносто другого. Тоді його звали інакше…
