Тоді він був майором юстиції Олегом Михайловичем Левченком, слідчим військової прокуратури гарнізону, і ніхто не назвав би його зламаним. Міцний, небагатослівний, прискіпливий до занудства, з тих, кого не любить начальство й поважають підлеглі. Двадцять років служби, дружина, квартира, рівне, зрозуміле життя, у якому він твердо знав, що робить і навіщо.
Тієї осені в армії панував розвал. Частини стояли напівпорожні, склади ломилися від майна, яке раптом стало нічийним, а отже, спільним. Продавали все — солярку, тушонку, обмундирування, запчастини, подекуди й дещо страшніше.
Прапорщики багатіли на очах, офіцери дивилися крізь пальці, і всі розуміли, що так тепер буде, і майже всі мовчали. Левченко не мовчав. Це і була його робота — не мовчати.
За це його в гарнізоні тихо ненавиділи. У ніч на 13 листопада на складі паливно-мастильних матеріалів сталася пожежа. Вогонь спалахнув одразу в кількох місцях, зайнялося так, що заграву бачили із сусіднього селища.
Караул згорів майже весь. Офіційна версія склалася до ранку, ще до того, як охололо згарище. Коротке замикання в старій проводці, посилене недбалістю.
Хтось із вартових нібито курив біля резервуарів. Справа про недбалість, що спричинила загибель людей. Винних немає, всі винні згоріли.
Загинули молоді хлопці, строковики, яким до дембеля лишалося кому пів року, кому менше. Левченко приїхав на згарище до обіду й майже відразу зрозумів, що версія — брехня. Він не був генієм, він просто вмів дивитися й не вмів заплющувати очі на те, що бачив.
Вогонь почався в трьох точках одразу, так не буває від одного замикання. У згорілих відомостях, точніше в тому, що від них лишилося, паливо значилося вдвічі більше, ніж могло згоріти при такій пожежі. Хтось підпалив напівпорожній склад, щоб вогонь списав нестачу.
Хтось заздалегідь вивіз солярку, продав її, а щоб це приховати, влаштував пожежу. І на цій пожежі, на чужій крадіжці, згоріли хлопці, які просто стояли в караулі, бо їм випало стояти. Він почав копати…
