Він копав уперто, як умів, піднімав накладні, звіряв перепустки на виїзд машин, трусив комірників. Ниточки сходилися не до прапорщика-стрілочника, а вище — до тилової служби частини, до людини, через яку проходило все постачання і вся звітність, до заступника командира з тилу, підполковника, спокійного, ввічливого, шанованого, того самого, чиє обличчя чотири роки по тому по-господарськи дивитиметься на місто з кумачевого транспаранта. Тоді його прізвище ще нічого особливого для Левченка не означало.
Просто ще один фігурант. Просто людина, до якої сходилися всі нитки. Йому пропонували зупинитися.
Спочатку по-доброму. Якось у кабінет зазирнув старший товариш, слідчий Руденко. Вони разом починали, і Руденко, на відміну від нього, умів жити.
— Олеже, — сказав він, прикривши двері, — облиш, тут таке, що не по наших зубах. Спишуть на недбалість, сім’ям заплатять, усі заспокояться. А ти не лізь, тебе ж і закопають.
Левченко не облишив. Він досі пам’ятав, як подивився тоді на Руденка, згори вниз, із презирством, як на боягуза. Він пишався, що він не такий.
Він був певен, що правда сильніша. Він помилявся. Спочатку зникли документи, потім відмовилися від попередніх слів свідки.
Усі разом, ніби за командою. Потім у його власному сейфі під час перевірки знайшли конверт із грошима й записку, з якої виходило, що він сам брав хабарі за те, щоб заплющити очі на розкрадання. Усе було зроблено чисто, акуратно, чужими руками.
Із слідчого, який вів справу, він в одну мить перетворився на обвинуваченого. А потім була та ніч на трасі, коли він повертався додому. Він так і не згадав, що саме сталося.
Світло фар позаду, надто близько, удар. Машину скинуло з дороги, перевернуло, затисло ногу. Офіційно: не впорався з керуванням, ожеледиця, втома на роботі.
Його витягли лише під ранок. Ногу зібрали абияк, хірург сказав, що ходити буде, але з палицею і з болем. До кінця життя.
Поки він лежав у шпиталі, все й вирішилося. Справу про пожежу тихо закрили. Недбалість, винні загинули, крапка.
Справу проти нього самого теж закрили. За недостатністю доказів. Потихеньку, але з формулюванням, після якого в прокуратурі йому було не місце.
Його комісували. Ні звання, ні пенсії по-людськи, ні доброго слова. Дружина не витримала.
Спочатку лікарні, потім ганьба, потім його мовчання, у яке він ішов дедалі глибше. За рік її не стало поруч. Він не винуватив її.
Він на той час і сам себе бачити не міг. Він випав із життя не відразу. Спочатку пив, потім перестав і пити.
Стало байдуже. Продав, що лишалося. Посварився з останніми, хто його знав, і якось просто пішов.
Стало легше зробитися невидимкою. Ніхто не питає в бродяги, ким він був раніше. Ніхто не чекає, що бродяга доб’ється правди.
Із бродяги нічого взяти і нічого вимагати, зокрема й від самого себе. Так він і брів кілька років узбіччями країни, від одного міста до іншого, аж поки чужа газета, підстелена під ноги, не повернула йому те обличчя. І весь цей час його гризла не лише образа…
