Образу він би, може, і пережив. Його гризло інше. Ті хлопці.
Ті пацани з караулу, що згоріли ні за що, за чужу солярку. Він був єдиним, хто хотів за них заступитися. І не зміг.
Він їх підвів. Особливо одного. Зовсім молоденького.
Кольку. Із останнього свого допиту перед пожежею. Веселого.
Веснянкуватого. Той усе ніяковів, називав його «товаришу майоре» і перепитував, чи скоро можна буде йти. Левченко досі чув цей голос.
Колька згорів за два тижні. Він думав, що поховав усе це разом із собою. Що став ніким і, отже, з нього більше нічого спитати.
Він сидів на ґанку своєї сторожки, дивився на далекі вогні міста й розумів, що помилявся і в цьому. Бо тепер була ще й Оксана. Дівчина, яка всього лише носила тарілки.
Яка вирвала руку в п’яного й подивилася на нього, єдиного в усій залі, хто підвівся. Він заступився за неї. І тим самим втягнув її.
Тепер Черненко не залишить у спокої ні його, ні кафе, ні Бондаренка. І якщо з цією дівчиною щось станеться через те, що він підвівся з-за столу, цього він собі вже не пробачить. Ще одного Кольки він не переживе…
