Рік він казав собі, що нічого не може. Що він один, старий і зламаний. А той — господар цілого району, з грошима, з людьми, з поліцією в кишені.
Усе це було правдою. Але було й інше, про що він майже забув за ці роки. Він двадцять років учився знаходити те, що ховають.
Розмотувати ниточку від накладної до людини, від людини до іншої людини. Він знав, як улаштовані такі схеми зсередини, бо сам колись їх викривав. А ще він знав головне про Черненка, чого не знав більше ніхто в цьому місті.
Він знав, із чого все почалося. Він знав про склад. І десь в архіві, у чомусь, у чиїйсь пам’яті мала лишитися та справа.
Не могла не лишитися. Він підвівся з ґанку, важко спираючись на здорову ногу. Уперше з дев’яносто другого в нього знову була робота.
За ці роки він забув, як це — знову стати тим, ким був. Почав він із найпростішого, з того, чого його вчили насамперед. Дивитися.
Тільки тепер у нього була перевага, якої не було раніше. Раніше він приїжджав із посвідченням і у формі, і люди, побачивши його, замовкали, ховали зайве, зважували кожне слово. А бродягу з узбіччя не помічає ніхто.
Можна годинами сидіти біля узбіччя з простягнутою долонею навпроти воріт нафтобази, і ти просто частина пейзажу, як стовп чи кущ. Ніхто не стишує при тобі голос. Ніхто не думає, що обірванець щось рахує.
А він рахував. Кілька днів він, ніби без діла, тинявся вздовж дороги, що вела до нафтобази Черненка. Просив у водіїв дріб’язок, дрімав на сонечку, а сам запам’ятовував.
Удень в’їжджали й виїжджали бензовози. З накладними, з документами, все чисто. Але два-три рази на тиждень, уже затемна, до воріт підкочували машини без жодних розпізнавальних знаків.
Їх пропускали без розмов, не дивлячись у папери, і випускали під ранок, помітно осілими на ресорах. Хтось привозив на базу солярку в обхід усякого обліку, а Черненко переливав її у свої цистерни й продавав уже як свою, чисту. Те саме, що й чотири роки тому.
Тільки тоді він крав в армії, а тепер у всіх одразу. Левченко дивився на це й розумів: те, що він бачить, не таємниця. Пів міста напевно здогадувалося, просто одні на цьому годувалися, а інші боялися.
Так і тримається будь-яка така влада. Навіть не на страху, а на спільній мовчазній згоді не помічати. Він почав складати в голові схему.
Хто що вирішує, хто возить, хто прикриває. Нагорі — сам Черненко. Він до бруду не торкався, тільки збирав гроші й роздавав спокій.
Лікарні — дах, школі — ворота. Поліції — те, що поліція бере. Нижче — двоє.
Тупа сила — Кувалда, щоб лякати, і холодна голова — Вадик Кравченко, щоб думати за силу. Ще нижче, у тіні, той, хто веде рахунок. Левченко примітив його швидко.
Непримітний чоловічок із портфелем, років сорока, в окулярах. Вічно нервовий, приїздив на базу й у контору Черненка частіше за всіх. Водії звали його Сашком.
Бухгалтер. Той, хто знає, де яка цифра. У будь-якій такій схемі є людина з цифрами, і ця людина — завжди найслабше місце, бо боїться найбільше за всіх: і господаря, і закону.
Окремо стояла поліція. Начальник місцевого відділу, майор Мельник, вітався з Черненком за руку й їздив на полювання в його угіддя. До нього йти було не можна.
Через нього не захиститися, тільки видати себе. Отже, офіційний шлях для нього закритий. Тут закритий увесь шлях.
Але була ще одна справа. Та сама стара з 92-го. Вона десь лежала, припинена, зшита в томи, здана в архів, але не знищена.
Бо знищити припинену справу просто так не можна. За це питають. Десь у регіональному архіві військової прокуратури стояла на полиці папка з описом пожежі, з фотографіями, з його, Левченка, власними протоколами, які він писав тієї осені.
Усе, що він тоді встиг зібрати. Усе, що потім оголосили брехнею. Дотягнутися до архіву він не міг…
