Але він знав людину, яка могла. У переговорному пункті на пошті пахло сургучем і мокрим одягом. Левченко довго стояв перед віконцем, перш ніж узяти бланк.
Він не розмовляв із Руденком чотири роки, з тієї самої ночі, коли подивився на нього згори вниз, як на боягуза. Тепер боягуза з них двох звали інакше. Дзвонити він не став.
Телефона в Руденка, може, й не було. Та й розмову таку по дротах не ведуть. Він узяв папір і написав листа.
Коротко, без імен, без подробиць. Так, щоб зрозумів тільки той, кому треба. «Пам’ятаєш ту осінь і склад? Я помилявся, ти мав рацію, вибач.
Але одна справа лишилася незакритою. І людина, яка її закрила, тепер велика. Мені потрібна та папка або хоча б те, що з неї вціліло.
Я недалеко. Якщо допоможеш, відгукнися на поштамт. До запитання».
Підписався старим, забутим ім’ям. Він запечатав конверт, віддав його у віконце й вийшов на вулицю з відчуттям, ніби зняв із плечей тягар. Уперше після аварії він щось робив, а не просто терпів.
А за два дні він знову прийшов у «Привал» попередити Бондаренка, що для них це так не скінчиться. І там усе перевернулося. Кафе було майже порожнє, час між обідом і вечерею.
Іван Іванович сидів за стійкою похмурий, не підвів голови. Оксана протирала столи. Побачивши Левченка, вона всміхнулася йому просто, без страху, як не всміхався йому тут більше ніхто.
І це його чомусь кольнуло.
— Чаю? — спитала вона. — За рахунок закладу.
Він не відповів. Він дивився повз неї за стійку на стіну. Там серед вицвілих вимпелів і календаря з машиною висіла маленька фотографія в простій дерев’яній рамці.
Молодий солдат у парадній формі, ще майже хлопчисько, веснянкуватий, із відстовбурченими вухами й ніяковою усмішкою людини, яку вперше знімають серйозно. Кутик фотографії навскіс перетинала вузька чорна стрічка. Левченко підійшов до стійки.
Повільно. Він дивився на це обличчя й відчував, як холоне всередині. Він знав це обличчя.
— Хто це? — спитав він, і голос у нього сів.
Оксана простежила за його поглядом і посумнішала.
— Дядько Коля. Татів молодший брат. — Вона зітхнула. — Я його не застала, зовсім маленькою була. В армії загинув у дев’яносто другому. Пожежа на складі, нещасний випадок. Тато про нього не любить говорити.
Іван Іванович за стійкою різко встав.
— Оксано, йди на кухню, допоможи матері.
— Тату, я ж…
— Іди, я сказав.
Щось у його голосі змусило дівчину замовкнути й піти. Іван Іванович дочекався, поки за нею зачиняться двері, і тільки тоді подивився на Левченка. В очах у нього був той самий страх, що й першого вечора, але тепер Левченко розумів його інакше.
— Чого ти на нього витріщився? — тихо сказав Іван Іванович. — Ходиш тут, дивишся. Хто ти взагалі такий?
Левченко не міг відвести очей від фотографії.
Колька. Той самий веселий і веснянкуватий Колька з останнього допиту, що все називав його «товаришу майоре» і перепитував, чи скоро можна буде йти. Той, кого він не вберіг.
Той, через кого він потім чотири роки не міг дивитися собі в очі. Микола Бондаренко. Рідний брат господаря «Привалу».
Рідний дядько дівчини, за яку Левченко встав у цій самій залі. Він приїхав сюди через Черненка. Він оселився на цьому узбіччі випадково, просто тому, що тут була покинута сторожка.
І весь цей час, цілий рік, він жив за пів кілометра від родини того самого хлопчиська, чий голос чув ночами. Пив чай у його домі. Не знав.
Це не був збіг, який усе вирішує. Це було гірше. Коло, яке він вважав давно замкненим, виявилося зовсім не замкненим.
І весь цей час він стояв усередині нього, не бачачи.
— Твій брат загинув не в пожежі, — сказав Левченко глухо.
Він сам не помітив, як це вирвалося.
Іван Іванович зблід.
— Що ти сказав?
— Його вбили. Усіх їх убили. Пожежу влаштували навмисне, щоб приховати крадіжку. Я знаю. Я тоді вів цю справу.
Довгу хвилину Іван Іванович дивився на нього мовчки, і обличчя в нього змінювалося. Від страху до чогось іще, до чогось схожого на давній, застарілий біль, який людина носить у собі роками й заганяє дедалі глибше.
— Іди геть, — сказав він нарешті зовсім тихо. — Чуєш? Іди геть. І не приходь більше. Нічого я не знаю і знати не хочу. У мене дочка. У мене дружина. Я один раз уже…
Він урвався, ніби ледь не сказав зайвого, і махнув рукою.
— Іди, заради Бога. Не тягни нас за собою.
Він відвернувся до стіни, до фотографії брата, і більше не сказав ані слова.
Левченко вийшов. Він ішов до своєї сторожки в сутінках і вперше за довгий час не відчував ні втоми, ні болю в нозі. У голові було ясно й холодно.
Я один раз уже… Що він хотів сказати? Що Іван Іванович знав? Що йому тоді, чотири роки тому, теж хтось затулив рота грошима, страхом, і він усе життя мовчить про рідного брата? Левченко не знав. Але він бачив на цьому обличчі не тільки страх. Він бачив провину.
Ту саму, що носив у собі й сам. Тепер це була не тільки його війна. Тепер це стало особистим удвічі…
