Відповідь від Руденка прийшла раніше, ніж Левченко смів сподіватися. За тиждень на поштамті йому видали конверт без зворотної адреси. Усередині — половина аркуша зошита, знайомий дрібний почерк.
Жодних імен, як він і просив. Живий, отже. І вже за те спасибі.
«Про твою справу чув недобре. Папка наче на місці, а наче й ні. Кінці, кажуть, хтось підчистив.
Сам не сунься, тобі туди не можна. Дай час, порозпитую тихцем у старих. Але знай, ти копаєш не в один бік.
Там було не тільки те, що ти бачив. Там було більше. Обережно.
Не висовуйся до мене».
Там було більше. Левченко перечитав ці три слова кілька разів.
Руденко не кидав слів на вітер. Отже, чотири роки тому він, Левченко, побачив лише верхівку. Лише одну пожежу.
Лише одну крадіжку. А було більше. Він почав шукати це «більше».
Допоміг випадок — точніше, звичка дивитися. На нафтобазі серед робітників був один — немолодий, опухлий, вічно з тремтячими руками, якого тримали з милості на підхваті. Підмести, піднести, постерегти вночі.
Звали його Петрович. Він пив гірко і, як усі гіркі п’яниці, був тужливий і балакучий, варто було пригостити. Левченко примітив, що Петрович — із тих, хто в місті давно; такі пам’ятають усе.
Він підсів до нього якось увечері біля сторожки біля самої бази, поділився окрайцем і шматком сала, а потім і ковтком із чекушки, яку спеціально приберіг. Багато не знадобилося. Петрович сам, без натиску, поплив у спогади.
Він і справді пам’ятав усе. Він служив у тій самій частині в дев’яносто другому, прапорщиком на складі, при тому самому підполковникові з тилу, при Черненкові.
— Григорій Романович-то, — Петрович каламутно всміхнувся, — та я його ще Гришкою знав, коли він тут погони носив. Голова. Усе через нього йшло, усе. Ми ж тоді що витворяли — вагонами! Солярку, мастило, а під кінець, чуєш, і патрони пішли, і не тільки патрони.
Він стишив голос і озирнувся.
— А потім склад ПММ згорів. І пацани з караулу, семеро, усі там.
Він помовчав, дивлячись у темряву.
— Списали на замикання. Тільки не було там ніякого замикання, хлопче. Гришчина робота. Притисли його зверху з нестачею, от він і спалив, щоб кінців не знайти. А що пацани там? Їм же не пощастило, що в той караул потрапили.
Петрович витер рота.
— Я це точно знаю. Я тієї ночі випускав машини з бази. Три ходки. Порожні цистерни туди, повні назад. Після півночі й до пожежі. Зрозумів?
Левченко сидів, не дихаючи. Це було те саме. Прямий свідок, який на власні очі бачив, як вивозили паливо перед підпалом.
Такого свідка чотири роки тому йому й бракувало.
— А чого ж ти мовчав? — спитав він тихо.
Петрович подивився на нього довгим п’яним поглядом, і в цьому погляді раптом проступило щось тверезе й дуже налякане.
— А ти Ткаченка спитай, — сказав він. — Комірника нашого, Ткаченка. Він теж не мовчав. Через рік після пожежі совість, бач, заїла. Почав десь язиком плескати. Справедливості захотів.
Петрович налив собі сам, розхлюпавши.
— Так його навесні з річки дістали. Утоп, мовляв, по п’яні. Тільки Ткаченко зроду не пив, хлопче. Зовсім.
Він випив.
— От я відтоді й п’ю. Живим.
Він замовк і більше того вечора не сказав нічого путнього…
