Левченко йшов до себе в темряві, і все сходилося в тяжку ясну картину. Руденко мав рацію. Там було більше.
Не одна пожежа. Ціла система, яку Черненко збудував ще тоді на армійському добрі й на крові сімох хлопців. А потім вивіз ці гроші, цю схему, цю звичку сюди, в мирне життя.
І просто продовжив. Нафтобаза, нічні машини. Усе те саме, тільки вже без погонів і без ризику.
А тих, хто намагався говорити, як Ткаченко, прибирали. Тихо, під нещасний випадок. Як колись прибрали і його самого.
Тільки його не вбили. Переїхали, зламали й викинули. Він досі не розумів, чому.
Чому його залишили живим. Він не знав, що це запитання дуже скоро поставить собі й сам Черненко. Бо того ж вечора, у двоповерховому будинку за високим парканом, Вадик Кравченко поклав перед господарем аркуш паперу.
Вадик не полінувався. Після тієї ночі біля сторожки його гризло. Де жебрак з узбіччя так навчився валити трьох у темряві? Він покрутився, порозпитував по-своєму, послав людину в регіональний центр і дещо нарив.
— Не все, але досить. Кульгавий цей, — сказав він, — не місцевий. Прийшов торік нізвідки. А раніше, схоже, був при погонах, військовий. І непростий, чи то слідчий, чи то з військової прокуратури. Звільнили давно, зі скандалом. Посадити хотіли, та не вийшло. І, Григорію Романовичу… — Вадик витримав паузу. — Служив він у ті роки якраз у наших краях. При гарнізоні.
Черненко довго мовчав. Він сидів нерухомо, і обличчя його, зазвичай спокійне, застигло.
Він згадував. Кульгавий. Немолодий.
Військовий слідчий звідти. З тих років. Той, хто лишився живий.
Він же тоді так і не зміг до кінця повірити, що той слідчий, прискіпливий майор, який ледь не розворушив усе, справді зник назавжди. Черненко не хотів його смерті. Мертвий слідчий у гучній справі — це шум, це нове розслідування.
Він хотів його знищити. Втоптати так, щоб ніхто й ніколи не повірив жодному його слову. І в нього вийшло.
Майор перетворився на зганьбленого слідчого, потім на п’яницю, потім на нікого. Черненко був певен, що той згинув десь під парканом. А він не згинув.
Він приїхав і цілий рік просидів біля кафе Черненка, у нього під носом, і дивився.
— Ось воно що! — сказав Черненко нарешті дуже тихо. — Ось хто до нас у гості завітав.
Він підвівся, підійшов до вікна. Уперше за багато років йому стало не по собі. Не страшно — він давно розучився боятися, — а саме не по собі.
Тривожно, як від протягу в замкненій кімнаті.
— Він сам? — спитав він, не обертаючись.
— Схоже, сам.
— Кому він потрібен?
— Сам! — повторив Черненко і раптом усміхнувся, але невесело. — Знаєш, Вадиме, кого треба боятися? Не тих, у кого все є. Тих, у кого не лишилося нічого. Такому втрачати нічого, а отже, він нічого й не боїться.
Він відвернувся від вікна. Обличчя знову було спокійне.
Він ухвалив рішення.
— З кафе він через Бондаренка пов’язаний, — сказав він рівно. — Прикипів до них. Отже, бити будемо не по ньому, а по них. Нехай зрозуміє, що кожен його крок дорого обходиться іншим людям. Нехай ця дівка та її татусь умиються слізьми. Тоді він або піде сам, або зірветься й полізе. А як полізе, тут ми його й прихлопнемо. Акуратно. Навіть за законом. — Він подивився на Вадика. — Тільки без крові поки що. Налякати. Добряче.
Вадик кивнув і вийшов…
