Тієї ночі Левченко прокинувся від того, що небо над трасою було не таким. Він вискочив зі сторожки на хворій нозі, ще не розуміючи, і відразу побачив. Там, де стояв «Привал», за пів кілометра металася руда заграва.
Горіло. Він побіг. Він не міг швидко, нога підводила.
Він спотикався в темряві, падав, підводився й знову біг, і серце калатало так, що заглушало все, крім однієї думки. Оксана. Коли він добіг, горіла задня прибудова кафе — склад і кухня.
Полум’я гуло, викидаючи іскри в чорне небо й освітлюючи двір смиканим світлом. Іван Іванович в одних спідніх, збожеволілий, тягав відра з колонки й хлюпав у вогонь без жодного пуття. Наталя голосила біля ґанку.
А посеред двору, боса, у накинутій на плечі хустці стояла Оксана й дивилася на вогонь. І по її обличчю текли сльози, помаранчеві від полум’я. Вона була.
Жива. Левченко зупинився, важко дихаючи. І в цю мить, крізь ревіння вогню, він почув за спиною на трасі звук мотора.
Він обернувся. Біля узбіччя, віддалік, стояла машина — темна, знайома. Вона не їхала.
Вона чекала. Спеціально, щоб він побачив і зрозумів, хто це зробив. І коли Левченко подивився в її бік, фари на секунду спалахнули — яскраво, впритул, засліпивши його.
А потім машина повільно, не кваплячись, рушила й поїхала в темряву. Йому давали зрозуміти. Це тільки початок…
