Руденко приїхав сам. Левченко не чекав його особисто, думав, прийде ще один лист, у кращому разі звістка, куди звернутися. Але за два тижні після пожежі на поштамті йому передали не конверт, а записку у три слова.
«Завтра автостанція. Полудень».
І наступного дня він стояв біля обшарпаної будівлі автостанції й не відразу впізнав у огрядному сивому старому, що вилазив із рейсового автобуса, того самого Руденка, якого колись подумки називав боягузом.
Вони не обіймалися, просто подивилися один на одного, двоє старих, кожен із яких заплатив свою ціну за ту осінь. Руденко оглянув його — бушлат, палицю, сивину — і тільки хитнув головою.
— Ну, здрастуй, майоре, — сказав він тихо. — Дожили.
Вони відійшли подалі від людей, у зарослий парк біля річки, і сіли на повалене дерево. Руденко дістав з-під пальта худу канцелярську папку, загорнуту в газету.
— Небагато, — сказав він, кладучи її на коліна Левченкові. — Саму справу в архіві наче й тримають, та тільки її перед здачею добряче почистили. Половини аркушів нема. Але дещо вціліло в наглядовому провадженні, у копіях, куди руки не дотяглися. Я по старій пам’яті підняв. Дивись.
Левченко розкрив папку тремтячими руками. Там було небагато. Але це було золото.
Копія висновку пожежного експерта, того першого, чесного, якого потім замінили. Три точки займання, висновок про навмисний підпал. Копія довідки про залишки ПММ, із цифр у якій будь-кому було зрозуміло, що на складі перед пожежею пального було мало не вдвічі менше, ніж значилося.
Це була та сама нестача, яку списав вогонь. Усе, що чотири роки тому в нього відібрали, повернулося до нього на цих пожовклих аркушах.
— А свідок у мене живий є, — сказав Левченко глухо.
— Прапорщик, який тієї ночі машини з бази випускав, на власні очі бачив, як паливо вивозили перед пожежею. Згоден говорити.
Руденко присвиснув.
— Живий свідок у такій справі — це, брате, дорожче за всі папери. — Він помовчав. — Але одного його мало. Його завтра в річці знайдуть, і все. Тобі потрібен ланцюг: папери, свідок і… щоб це все разом потрапило до людини, до якої твоєму Черненкові не дотягнутися.
— Є така?
— Є один, — сказав Руденко не відразу. — У регіональній прокуратурі. Молодий, злий, із тих, кому ще не все одно. Я йому про твою справу шепнув. Обережно, без імен.
— Зацікавився. Каже: несіть, що є, буде за що зачепитися, почну перевірку офіційно, по-справжньому.
Руденко подивився на Левченка впритул.
— Тільки слухай мене, Олеже. Один раз ми вже сунулися здуру й усе занапастили. Зараз треба повільно зібрати все докупи, не по одному аркушу тягати, а передати разом. І до того часу сиди тихо, не висовуйся. Обіцяєш?
— Обіцяю, — сказав Левченко. І майже не збрехав…
