Йому й справді хотілося тепер тільки одного: щоб вийшло. Лишалося головне — зв’язати старе з новим. Показати, що людина, яка спалила склад у 92-му, не зупинилася, а поставила своє злодійство на потік і тут, у мирному житті.
І для цього потрібен був Сашко. До бухгалтера Левченко підбирався обережно. Він давно примітив, що Сашко слабкий, що після пожежі той сам не свій.
Курить одну за одною, здригається від кожної машини. Левченко перестрів його ввечері біля гаражів, коли той був сам. Не погрожував.
Він узагалі рідко погрожував. Він умів говорити тихіше, і від цього його слова важили більше.
— Я знаю, що ти рахуєш гроші Черненка, — сказав він спокійно.
— І знаю, що ти не вбивця, Олександре Миколайовичу. Ти цифри пишеш. А цифрами пожежу не влаштуєш, і людей у караулці не спалиш. Це інші зробили. А відповідати, коли все відкриється, будете всі разом. І ти перший, бо ти крайній. Так завжди з тими, хто веде рахунок.
Сашко тремтів, курив, відмовлявся. А потім раптом заплакав.
Виявилося, він і сам усе це носив у собі, боявся роками. А після пожежі в Бондаренка, після того як побачив заграву, не спав жодної ночі. Він зрозумів, що тепер і сам по самі вуха в цьому, у чужому родинному лихові.
— Що ви від мене хочете? — прошепотів він. — Мене ж уб’ють, як Ткаченка.
— Копію, — сказав Левченко. — Справжніх книг, тих, що він від податкової ховає. Подвійну бухгалтерію, одну копію. Ти віддаси її мені, а я — людині з регіональної прокуратури, яку Черненко не купить. І тоді вбивати тебе стане вже ні до чого. Пізно. А поки ти мовчиш, ти йому потрібен мертвим.
Сашко довго мовчав у темряві. Потім кивнув.
— Дайте мені три дні, — видушив він. — Я зніму. Але передам тільки вам у руки. І один раз. Більше не просіть…
