Андрій, який висів на прив’язі, раптом подав голос. «Софія, — прохрипів він, — вона ж може бути моєю донькою». Оксана обернулася до нього, і їхні погляди зустрілися.
У його очах не було страху смерті, лише безмежна тривога. «Можливо…» — тихо відповіла вона. «Тоді я прошу про одне…» Андрій важко ковтнув.
«Не треба пощади. Не треба милосердя. Я приймаю все. Але… не дайте їй дізнатися. Ніколи. Хай вона думає, що її батько хто завгодно, тільки не ґвалтівник. Це все, про що я прошу». Яременко, нічого не розуміючи, переводив погляд із доньки на Андрія й назад. «Тобі не страшно вмирати?» — спитав він недовірливо.
«Страшно, — чесно зізнався Андрій. — Але ще страшніше думати, що колись в очах Софії з’явиться та сама відраза, яку я бачу щодня в дзеркалі». Високо над ними вітер шумів у кронах сосен. «І ти готовий назавжди лишитися для неї чужим?» — тихо спитала Оксана. «Краще лишитися чужим, ніж постати перед нею чудовиськом», — відповів Андрій.
Якийсь рух стався в очах Яременка, ніби крижана кірка тріснула, оголивши щось глибинне, майже забуте. Він ступив до Андрія, обійшов його, приглядаючись до нього, як мисливець до здобичі. Оксана затамувала подих, готова кинутися навперейми.
Олексій, який стояв трохи осторонь, напружився, готовий до стрибка. Але Яременко несподівано дістав ніж і одним рухом перерізав мотузки, що стягували руки Андрія. «Забирайся!» — хрипко промовив він.
«І не смій наближатися до моєї доньки й моєї онуки!» Андрій похитнувся, ледве втримавшись на ногах. Недовірливо підніс руки до обличчя, розглядаючи сліди від мотузок, ніби не вірячи у своє звільнення. «Я не розумію», — пробурмотів він.
«Іди, поки я не передумав!» — процідив Яременко. Потім обернувся до своїх людей. «Руслане, відвези його назад у місто!» Андрій, спотикаючись, зробив кілька кроків, потім зупинився навпроти Оксани. «Я не можу просити пробачення», — тихо промовив він.
«Але я клянусь, що зроблю все, щоб спокутувати, якщо це взагалі можливо». «Іди, — Оксана відвела погляд, — і живи з цим, як я живу всі ці роки». Коли Андрія відвели, на танцмайданчику лишилися тільки Оксана, Олексій і Яременко.
«Чому ти його відпустив?» — спитала Оксана, дивлячись на батька. «Бо вперше побачив себе в дзеркалі». Він опустився на бетонну сходинку, раптом постарілий і згорблений.
«Ми з ним однакові. Різниця лише в тому, що він визнає свою провину, а я ховав її за бажанням мститися». «Ти карав у ньому себе», — тихо промовив Олексій, виступаючи з тіні.
«Своє минуле, свій злочин. Класичний випадок проєкції». Яременко глянув на нього з утомленою усмішкою.
«Розумний, значить. Психолог, мабуть?» Він похитав головою. «Може, й так. Може, я хотів убити в ньому себе, молодого. Того, хто не знайшов слів і взяв силою. Того, хто зламав життя жінці, а потім зник, не озираючись».
«І що тепер?» Оксана дивилася на нього, не впізнаючи. Ніби броня, яка десятиліттями сковувала цю людину, раптом розкололася. «Не знаю, — чесно відповів Яременко. — Уперше по-справжньому не знаю, що далі». Вітер здійнявся, розгойдуючи темні верхівки сосен. Десь далеко прогуркотів грім — насувалася гроза.
Важка літня гроза. Але тепер вони були іншими. Усі троє стояли на порозі нового, незвіданого перехрестя доль…
