Умовний сигнал колишньому колезі Сергій передав ще до розмови з Громенком. Не просив збирати місцевих людей і не називав місце зустрічі: поруч із господарем бази надто багато хто міг виявитися купленим. Колега знав тільки, кому слід негайно переслати матеріали, коли Сергій підтвердить початок передачі.
У коробці були оригінали, а на флешнакопичувачі, що лежав поруч, — заздалегідь зроблені цифрові копії основних документів. Сергій підготував відправлення кільком незалежним адресатам: регіональному слідчому, журналістці Лідії Коваленко й ще двом людям, які давно вивчали незаконну торгівлю птахами. Він не знав, хто з них виявиться сміливішим, тому зробив ставку не на одного рятівника, а на неможливість змусити всіх замовкнути одночасно.
Лері він віддав другий телефон і флешнакопичувач із коробки. На екрані вже був відкритий захищений зв’язок. Дівчина мала пройти до відкритої ділянки річки, знайти стійкий сигнал і почати передачу лише тоді, коли почує ім’я Демченка або прямий наказ.
— Не виходь раніше, — повторив Сергій. — Навіть якщо погрожуватимуть мені.
— Вони можуть вистрілити.
— Тому ти залишишся нижче берега. Твоє завдання не рятувати мене руками, а випустити докази. Якщо зі мною щось станеться, не підходь.
Лера не пообіцяла. Батько зрозумів це з її обличчя, але часу сперечатися не було.
Кілька митей вони просто дивилися одне на одного. Ще недавно Лера сприймала його вказівки як звичне прагнення контролювати кожен її крок. Тепер за короткими фразами чувся досвід і страх, який Сергій не дозволяв собі показувати. Він, своєю чергою, бачив уже не доньку, яку треба будь-що сховати, а людину, що зуміла пройти крізь ліс, зрозуміти противника й повернутися до місця засідки з власної волі.
Це не скасовувало небезпеки й не робило їх рівними за досвідом. Але вперше Сергій будував план разом із Лерою, використовуючи те, що дізналася саме вона. Дівчина мала не сліпо йти за вивченим маршрутом, а вибрати мить, оцінити реакцію озброєних людей і самостійно вирішити, коли розкрити головний козир. Відповідальність лякала сильніше за батькові команди, однак разом із нею приходило відчуття, що роки підготовки нарешті перестали бути чужим нав’язаним життям.
— Матвієнко сумнівається, — сказала вона. — Він кілька разів зупиняв Руденка. Діма наляканий і вже допоміг мені. Решта виконують наказ, поки вважають, що хазяї їх прикриють.
— Отже, вдаримо не по зброї, а по їхній упевненості. Люди на кшталт Демченка тримають виконавців однією обіцянкою: ви зробите брудну роботу, а ми вас захистимо. Треба показати, що захищати їх ніхто не збирається.
Сергій сховав коробку в лісі неподалік від дороги, точно запам’ятавши орієнтири. Оригінали не слід було нести просто до озброєних людей, навіть якщо копії вдасться надіслати. Диктофон він закріпив під одягом, а телефон із накопичувачем Лера сховала за пазуху.
Вони розійшлися без довгих слів. Дівчина спустилася до річки, рухаючись уздовж темного берега. Батько повернувся у всюдихід і поїхав до млина сам.
Машина зупинилася в колі власного світла. Сергій лишив дверцята відчиненими, вийшов із піднятими руками й повільно попрямував до руїн. Із темряви відокремилися п’ять постатей.
— Сам приїхав? — гукнув Руденко. — Де коробка?
— Спершу донька. Покажіть її живою, тоді поговоримо.
Павло широко розвів руками.
— Тут неприємність вийшла. Втекла твоя дівчинка з бази. Тож міняти нам нікого. Але ти все одно скажеш, куди сховав папери.
Він підняв рушницю. Двоє інших розійшлися в боки, перекриваючи Сергієві шлях до машини. Матвієнко лишився позаду й спостерігав.
— Спершу попросимо чемно, — вів далі Руденко. — Потім інакше. А Леру все одно знайдемо. У такому лісі довго не сховаєшся.
— Отже, вирішили діяти інакше, — спокійно відгукнувся Сергій.
— Саме так.
Сергій дивився не на наведений ствол, а на людей за спиною Павла.
— Демченко здасть вас першими, щойно зрозуміє, що документи пішли. На базі він наказав прибрати всіх, хто бачив зайве. Після нас черга дійде до вас.
Руденко перестав усміхатися. Матвієнко ледь змінив положення, щоб краще бачити обох.
— Не слухайте, — процідив Павло. — Старий намагається виграти час.
— Я звертаюся не до тебе. Матвієнку, подумай, навіщо Демченкові живі виконавці, які знають про викрадення, базу, птахів і наказ убити двох свідків. Після нас черга дійде до вас. Може, не цієї ночі, але дуже скоро. Громенко залишиться підприємцем, Демченко — шанованим керівником, а весь злочин повісять на Руденка і тих, хто тримав рушниці.
— Бреше, — повторив Павло, однак тепер у його голосі чулося зусилля.
Сергій зробив ще крок.
— Карпенко оформить зручні протоколи. Напише, що ви самовільно викрали дівчину, а Руденко зводив особисті рахунки після звільнення. Ваші хазяї ніколи не опиняться біля млина. Вони вже подбали, щоб відповідати довелося тільки вам.
Один з озброєних чоловіків подивився на Матвієнка. Другий опустив ствол на кілька сантиметрів. За роки служби Сергій навчився помічати такі дрібниці: наказ і далі діяв, але впевненість, на якій він тримався, почала розсипатися.
— Докази де? — спитав Матвієнко.
— Уже не в одному місці. А головний доказ нинішнього наказу чула все на власні вуха.
— Хто?
Сергій нічого не відповів і не подивився в бік Лериного сховку. Але Руденко сам здогадався, що втікачка могла бути поруч. Він різко підняв рушницю вище.
— Леро! — закричав він. — Виходь, інакше твій батько ляже тут першим!
Над млином повисла тиша. Під льодом шаруділа вода, вітер тер сухі гілки одна об одну. Сергій не озирнувся, лише непомітно стиснув руку, нагадуючи доньці про наказ.
— Рахую до трьох, — оголосив Руденко. — Потім стріляю.
— Один, — сказав він.
Лера лежала нижче берега, тримаючи телефон над снігом, і бачила в маленькому вікні екрана, що передача йде одразу на всі адреси. Друге число пролунало голосніше. Палець Павла ліг на спусковий гачок, а батько лишався перед стволом нерухомим…
