— Не встигнеш, — пролунав із річки Лерин голос.
Вона підвелася там, куди не сягали фари. На білому льоду було видно темний силует, у витягнутій руці світився екран телефона.
— Сьогодні на базі «Сапсан» Кирило Вікторович Демченко наказав Леонідові Громенку вбити мене і мого батька після того, як Сергій Мироненко віддасть матеріали старого розслідування. Демченко зажадав не залишати свідків, зокрема виконавців, які знають зайве.
Руденко навів рушницю на річку.
— Вона вигадує! Телефон забрати!
Ніхто не рушив.
— Це не запис, — вела далі Лера. — Розмову зараз чують регіональний слідчий, журналістка й ще кілька незалежних одержувачів. Копії документів уже йдуть захищеним каналом. Усе, що ви скажете або зробите, залишиться одразу в кількох людей.
Насправді частина файлів ще завантажувалася, а сигнал часом слабшав. Але чоловіки біля млина не могли цього знати. Для них головним було інше: таємниця перестала належати тільки хазяям і виконавцям.
— Блефує! — загорлав Руденко. — Матвієнку, візьми її!
Захар не зрушив із місця. Він довго дивився на світний телефон, потім на Сергія і нарешті на двох озброєних товаришів.
— Чий наказ ми зараз виконуємо, Павле?
— Ти оглух? Громенка!
— Ні. Демченка. Того самого чоловіка, який, за словами старого, збирається нас списати. І чомусь ні Громенка, ні Демченка тут немає.
— Бо вони начальство, а ми працюємо!
— От саме. Ми працюємо, а відповідати теж будемо ми.
Матвієнко зняв рушницю з плеча, але спрямував ствол у землю.
— Мені доручили повернути дівчину живою. Я повернув. На вбивство при свідках і під запис не погоджувався.
— Ти брав участь у викраденні, — нагадав Сергій. — Але ще можеш вирішити, чи станеш учасником двох убивств. Різниця велика, і ті, хто зараз слухає, її почують.
Один із чоловіків остаточно опустив рушницю. Другий відступив на крок, не бажаючи опинитися між Павлом і Матвієнком. Руденко переводив погляд з одного на іншого, і його обличчя темніло.
— Зрадники, — прошипів він. — Усі вирішили сховатися за дівчиськом?
— Ніхто за нею не ховається, — відповів Матвієнко. — Просто твоя бійка стала надто зручною для тих, хто сам сюди не приїхав.
Лера й далі тримала телефон високо. Вона називала час викрадення, описувала вольєри, машини, наказ Демченка й розмову Громенка. Що більше подробиць звучало вголос, то очевидніше ставало: звалити все на безіменну сутичку не вийде.
Сергій повільно відступав так, щоб опинитися ближче до доньки й далі від відкритої ополонки. Він бачив, що розрахунок спрацював: страх виконавців зіткнувся зі страхом хазяїв, і ланцюг почав рватися в найслабшій ланці. Але Руденко не вмів відступати. Його тримали не тільки накази, а й давня ненависть до Сергія.
— Дванадцять років тому ти посадив мене, — сказав Павло. — Громенко виліз, Карпенко отримав посаду, а я один відсидів усе до дня. Тепер знову хочеш піти чистим і зробити винним мене?
— Я не чистий, — відповів Сергій. — Я відпустив головного злочинця і сховав докази. За це теж доведеться відповідати. Різниця між нами в тому, що я готовий назвати свій вчинок, а ти все ще сподіваєшся, що Демченко назве тебе вірною людиною.
Руденко здригнувся, наче отримав удар. Для нього ці слова були страшніші за погрозу. Він жив переконанням, що роки ув’язнення зробили його своїм серед впливових покровителів. Тепер йому показували просту правду: він завжди лишався зручним винуватцем.
— Замовкни.
— Вони вже обрали тебе. Напад на дім, стрілянина, погоня — все це робилося твоїми руками. Громенко скаже, що намагався зупинити колишнього в’язня. Демченко заявить, що ніколи тебе не бачив.
— Замовкни!
Павло різко повернув рушницю до Матвієнка.
— А ти перший вирішив продати своїх.
Захар підвів погляд, але не встиг навести зброю. Руденко вже поклав палець на спуск, і стало ясно: розмова закінчилася…
