Сергій кинувся вперед. Матвієнко пішов з лінії і обома руками штовхнув ствол угору. Постріл розірвав тишу, дріб пішов у небо, з гілок посипався сніг.
Двоє інших шарахнулися в боки. Вони не розуміли, в кого тепер цілитися, і вже не хотіли обирати. Руденко вдарив Матвієнка плечем, вирвав рушницю й розвернувся до Сергія, але той опинився надто близько.
Вони зчепилися й упали на край берега. Павло був важчий і сильніший. Він підім’яв Сергія, вдарив його потилицею об сніг і обома руками стиснув горло. Під ними хрустів тонкий лід біля чорної смуги відкритої води.
— Назад! — прохрипів батько, побачивши Леру.
Вона вже бігла по льоду. Наказ не наближатися був розумним, але залишити його тепер означало дивитися, як Руденко доведе почате до кінця. Маленький ніж Діми лежав у кулаці.
Сергій намагався скинути противника, бив його в бік і в обличчя, однак після нічного побиття сил не вистачало. Павло тиснув дужче. Його обличчя втратило людський вираз; лишилася тільки сліпа лють людини, в якої відібрали останню впевненість.
Лера підскочила ззаду й ударила коротко, без широкого замаху, у плече, змушуючи його розтиснути руки. Руденко заревів і різко повернувся до неї. Кулак злетів угору, але Сергій устиг ухопити його за ногу.
Павло втратив рівновагу. Під важким чоботом обламалася крайка льоду. Він змахнув руками й упав у відкриту воду.
Течія під наледдю була швидка. Руденко спробував ухопитися за край, але мокрий лід розкришився під пальцями. Матвієнко ступив уперед, збираючись кинути ремінь, однак темна вода вже потягла Павла під білу кірку. На поверхні на мить з’явилася рука й зникла.
Ніхто не вимовив ні слова. Двоє чоловіків стояли з опущеними рушницями. Матвієнко підняв зброю і тепер тримав на прицілі своїх недавніх товаришів, не дозволяючи їм наблизитися до Сергія й Лери.
Батько підвівся на коліна, кашляючи й тримаючись за горло. Лера опустилася поруч, усе ще стискаючи ніж так сильно, що побіліли пальці.
— Тату, ти живий?
— Живий.
Він притягнув доньку до себе й повторив це слово кілька разів, ніби переконував не тільки її, а й самого себе.
Телефон лежав на льоду екраном догори. Трансляція не перервалася: далекі люди почули постріл, боротьбу й зізнання. Смужка завантаження документів дійшла до кінця. Те, що дванадцять років зберігалося в одній металевій коробці, тепер існувало в безлічі копій.
Матвієнко наказав чоловікам розрядити зброю й покласти її на сніг. Вони підкорилися. Ніхто більше не говорив про накази Громенка чи Демченка. Страх перед хазяями змінився ближчим страхом — лишитися єдиними винуватцями злочину, докази якого вже вийшли назовні.
Сергій підняв телефон і зв’язався з тими, хто слухав передачу. Сигнал уривалося, тому він коротко назвав орієнтири, кількість озброєних людей і повідомив про ополонку. Потім попросив не передавати відомості місцевій службі, де розпоряджався Карпенко.
Допомога прийшла лише за кілька годин, уже на світанку. Очікування біля млина здалося безкінечним. Матвієнко не випускав колишніх спільників із поля зору. Лера сиділа поруч із батьком у машині, укрита запасною ковдрою, і вперше дозволила собі перестати рахувати кроки й виходи.
На дорозі замиготіли сині вогні. Це були не люди Карпенка, а група, спрямована слідчим, який отримав документи й трансляцію. Машини зупинилися вище млина, співробітники розійшлися берегом і зажадали покласти всю зброю на землю.
Матвієнко підкорився першим. Він назвав себе, перелічив учасників викрадення і відразу заявив, що дасть свідчення. Двоє інших наслідували його приклад. Сергій передав прибулому слідчому орієнтири схованки, у якій збереглася металева коробка з оригіналами.
Пізніше співробітники увійшли на базу. Вольєри, збережені документи й апаратура зв’язку підтверджували Лерину розповідь. Діма погодився дати свідчення про накази, які чув, а спробам Карпенка подати все як самовільну операцію Руденка заважав запис його розмови із Сергієм у розгромленому домі.
Коли розвиднілося, над річкою лежало сіре світло другої ночі, проведеної Лерою в полоні й погоні. Вона дивилася на млин, на зброю в снігу, на людей, які ще кілька годин тому здавалися непереможною силою. Тепер вони сиділи окремо один від одного й чекали допиту.
Сергій тримав доньку за плечі. Перемоги він не відчував — надто багато ще лишалося попереду, а за правду належало платити і йому самому. Але цього разу докази вже не можна було сховати в одній шафі, викупити однією угодою чи знищити разом з одним свідком…
