Демченка не затримали тієї ж ночі. Люди його рівня рідко падають від одного файла й одного прямого ефіру. Він зібрав дорогих захисників, виступив перед журналістами й заявив, що став жертвою наклепу. Провину спробував перекласти на Громенка, називаючи його самостійним злочинцем, і на загиблого Руденка, якому приписали особисту помсту Сергієві.
Громенко теж не збирався визнавати поразки. Він удавав власника законної бази, який нічого не знав про дії охорони. Дозволи на частину тварин справді існували, журнали виглядали акуратно, а найнебезпечніші розпорядження ніколи не оформлювалися письмово. Але вольєри, документи й свідчення виконавців руйнували цей захист.
Слідство і суд тяглися пів року. Іноді Лері здавалося, що вся система знову повільно зімкнеться довкола них. Минав місяць за місяцем, а Демченко, як і раніше, з’являвся перед камерами впевненим, називав обвинувачення наклепом і повторював, що не має стосунку ні до викрадення, ні до наказів на базі.
Головна відмінність від минулого полягала в кількості копій. Матеріали були в Коваленко, регіонального слідчого й ще двох незалежних одержувачів. Варто було одному напряму загальмувати, як відомості з’являлися в іншому. Купити всіх, залякати всіх і водночас вилучити кожну копію виявилося неможливо.
Лера кілька разів знову давала свідчення. Її просили до хвилини відновити шлях від дому до лісу, описати кімнати бази, повторити слова Демченка й пояснити, чому вона впевнена в особі кожного учасника. Батькова звичка фіксувати деталі знову працювала на неї: повороти, голоси, розташування машин і вольєрів складалися в послідовний маршрут.
Захисники намагалися подати дівчину як таку, що заплуталася від холоду й стресу. Але її розповідь збігалася з телефонною трансляцією, документами з коробки й свідченнями людей, які один за одним переставали мовчати. Деталі, що окремо здавалися незначними, підтверджували одна одну й не дозволяли звести те, що сталося, до одного голослівного обвинувачення.
Що довше тривало розслідування, то слабшою ставала версія про помсту одного лише Руденка. Надто багато людей бачили окремі ланки одного ланцюга: викрадення, погоню, базу, підготовлений обмін і наказ не залишати свідків. Жодна розповідь не охоплювала всього, але разом вони складали картину, яку вже неможливо було пояснити випадковою сваркою.
Першим докладні свідчення дав Матвієнко. Він відновив маршрут викрадення, назвав машини, зброю і людей, які отримували розпорядження від Громенка. Свою відмову стріляти біля млина Захар не видавав за подвиг і не намагався нею перекреслити участь у злочині. Він лише визнав, що на схилі літ утомився чекати, коли за вікном зупиниться чужа машина вже по нього.
Потім заговорив Діма. Він боявся, збивався, але підтвердив розмови на базі й наказ про вбивство. Розповів і про те, як передав Лері ніж і підказав шлях через отвір біля лазні. Його слова збігалися з тим, що вона встигла повідомити під час прямої трансляції.
Останнім заговорив Карпенко. Спершу він заперечував зв’язок із Громенком, потім намагався пояснити витік відомостей службовою помилкою. Коли йому нагадали власні слова в розгромленому домі й показали свідчення інших учасників, він почав рятувати себе.
Він здав Громенка і підтвердив роль Демченка в обмін на пом’якшення власної долі. Саме тоді замкнувся ланцюг між старим розслідуванням, нинішньою базою і людиною, яка встигла піднятися нагору.
Сергієві теж довелося відповідати на незручні запитання. З’ясувалося, що дванадцять років тому він приховав частину доказів, дозволив Громенкові втекти й уклав незаконну угоду мовчання. Одні називали його зламаним слідчим, інші — людиною, яка допомогла злочинній мережі вціліти.
Лера не сперечалася. Вона знала, що тоді стояло на кону: життя дванадцятирічної доньки після загибелі дружини. Батько розумів, що цей мотив не скасовує вчинку, і не просив виправдання.
Він дав усі свідчення й передав кожен збережений документ. Сергій не намагався сховатися за пережитим тиском і не заперечував, що його мовчання допомогло злочинній мережі вціліти. Значно важче для нього було вголос повторювати, що сталося з Оленою, але тепер він уже не приховував цієї правди ні від слідства, ні від доньки.
Демченко зрештою отримав строк. Не такий великий, якого, на думку Лери, заслуговував, але достатній, щоб утратити посаду, вплив і репутацію. Разом із ним завалилася вибудувана мережа. Громенка визнали організатором викрадення й незаконної торгівлі, Карпенка — учасником прикриття, решта отримали покарання з урахуванням своїх свідчень.
«Сапсан» спорожнів. Вольєри розібрали, птахів передали фахівцям, ворота опечатали. Багаті гості перестали згадувати, як колись приїздили туди на вечері. Пів селища, яке раніше говорило про господаря бази пошепки, тепер стверджувало, що давно про все здогадувалося.
Сергій не радів і не святкував. Після тієї зими він став іще тихішим. Донька пропонувала переїхати до неї, показувала фотографії світлої кімнати, домовлялася про лікарів і переконувала, що тепер йому вже нікого не треба чатувати на краю лісу.
— Мені тут спокійно, — відповідав він колишніми словами.
Тепер Лера нарешті розуміла їхній зміст. Батьків спокій не був зручністю. Це була можливість лишитися поруч із домом, могилою Олени й лісом, де він одного разу втратив майже все, а багато років по тому зумів повернути доньці свободу.
Навесні, через рік після подій біля млина, серце Сергія зупинилося уві сні. Не куля, не помста і не нова засідка — просто зношене серце людини, яка надто довго жила в очікуванні чужих кроків…
