Ранок виявився ясним і сліпуче синім. Мороз трохи послабшав, а сніг під сонцем виблискував так яскраво, що на нього було боляче дивитися. Лера вперше за кілька тижнів виспалася, вийшла на кухню ближче до полудня і виявила на столі записку. Батько пішов у селище і двічі підкреслив одну фразу: з дому самій не виходити.
Вона всміхнулася. Їй було двадцять чотири, а Сергій Андрійович і далі поводився з нею як із підлітком. Лера одяглася, взяла сумку й пішла до єдиного магазину.
Невелике селище старіло тихо. Половина будинків стояла із забитими вікнами, школа займала дві кімнати, пошта відчинялася кілька разів на тиждень. Молоді виїжджали, літні звикали до порожнечі, а над усіма, на зручній ділянці біля берега, височіла мисливська база «Сапсан» — нові корпуси, висока огорожа, антени й дорогі машини у дворі.
Про базу говорили пошепки й з тією обережною шанобливістю, яку відчувають не до багатства, а до влади. Продавчиня впізнала Леру відразу, сплеснула руками й заходилася розпитувати про місто. Почувши, що дівчина приїхала лише на два дні, жінка помітно заспокоїлася.
— І правильно, — сказала вона, стишивши голос, хоча інших покупців не було. — Батькові зараз теж варто було б триматися тихіше. Упертий він у тебе, з людьми м’якше треба.
— З якими людьми?
Продавчиня відвела очі й почала без потреби переставляти банки на прилавку.
— Забирай покупки й іди додому, дівчинко. Не гуляй сьогодні.
На зворотному шляху біля околиці їй назустріч швидко йшов батько. По його обличчю Лера відразу зрозуміла, що її відсутність уже виявили.
— Я велів не виходити.
— Я сходила в магазин, а не подалася сама в ліс.
Він міцно взяв її під лікоть і повів до дому. Усю дорогу Сергій Андрійович озирався, а біля хвіртки зупинився. Там стояв учорашній позашляховик. До капота прихилився гладко виголений чоловік років п’ятдесяти в дорогій зимовій куртці. Він курив і всміхався стримано, ніби приїхав до давнього приятеля.
— Сергію Андрійовичу, — привітно мовив він. — А я вже зачекався. Вирішив навідати старого товариша по службі.
Рука батька на Лериному лікті напружилася.
— Що тобі треба, Карпенко?
— Нічого особливого. Привітатися, минуле згадати. Чув, донька приїхала.
Олег Карпенко акуратно загасив сигарету об підошву й сховав недопалок до кишені. У цьому жесті було щось неприємно педантичне. Він подивився на Леру м’яко, майже по-родинному, і від того погляду їй стало холодніше, ніж від вітру.
— Уся в матір, — зауважив він. — Подорослішала, красуня.
— Леро, йди в дім, — не повертаючи голови, сказав батько.
Вона послухалася, але на ґанку затрималася. Карпенко говорив далі тим самим ввічливим тоном, тільки усмішка з голосу зникла.
— Дарма ти знову здіймаєш галас. Руденко вийшов на волю — строк закінчився, має право жити де хоче. Не чіпай його, і він не чіпатиме тебе.
— Павло Руденко не повертається заради добросусідського візиту.
— Не починай, Сергію. Один раз уже почав і чудово пам’ятаєш, чим усе скінчилося. Живи тихо. Доньку виростив — нехай їде якнайшвидше. Місцеве повітря приїжджим іноді шкодить.
Карпенко сів за кермо й поїхав не поспішаючи. Батько зайшов у дім, замкнув двері й довго стояв у передпокої, дослухаючись до мотора, що віддалявся. Потім відчинив шафу для зброї, вийняв невелику металеву коробку, потримав її в долонях і знову сховав за внутрішньою стінкою.
— Збирайся, — сказав він. — Завтра на світанку поїдеш назад.
— Учора ти сердився, що я приїхала ненадовго.
— Учора хотів, щоб залишилася. Сьогодні хочу, щоб поїхала.
У його очах вона вперше побачила не підозріливість і не звичну суворість. Там був справжній страх — тверезий страх людини, яка точно знає ім’я біди, що наближається.
— Хто такий Руденко? — зажадала Лера. — Чому продавчиня боїться говорити? Що сталося дванадцять років тому і до чого тут мама?
Сергій Андрійович хотів відповісти, але змусив себе промовчати.
— Стара історія. Вона тебе не стосується.
— Карпенко щойно погрожував мені біля нашого дому. Уже стосується.
— Завтра поїдеш, і більше не буде.
Другу ніч Лера провела без сну. Батько ходив по кімнатах, перевіряв вікна, комусь телефонував і говорив коротко, напружено, ніби просив про допомогу людину, яку давно не мав права просити. Близько третьої години сусідський собака, що до того безперервно гавкав, раптом замовк. У тиші, що настала, з двору долинув обережний хрускіт снігу.
Сергій Андрійович опинився біля доньчиного ліжка раніше, ніж вона встигла підвестися.
— Світло не вмикай. Одягайся.
— Що сталося?
— Швидко.
У його голосі не було паніки. Так говорить людина, яка багато разів подумки прожила цю хвилину і тепер виконує давно складений порядок дій. Лера намацала джинси, але батько відкинув їх і сунув їй куртку з валянками.
— Не встигнемо. Бери це.
Сніг заскрипів уже з іншого боку дому. Незнайомці оточували їх спокійно й уміло, заздалегідь перекриваючи виходи. Батько відчинив вікно, що виходило до глухої ділянки паркану, і крижане повітря вдерлося в кімнату.
— За дровітнею є стежка до річки, — швидко прошепотів він, стиснувши її обличчя гарячими тремтячими долонями. — По льоду йди вниз до старого млина. Сховайся і нікому не показуйся. Якщо до світанку не прийду, рушай далі до Савелія Остаповича. Пам’ятаєш зимівник?
— Поїдемо разом.
— Леро, хоч раз у житті зроби все точно так, як я сказав.
Вона кивнула. Тієї ж миті вхідні двері разом з одвірком влетіли всередину від важкого удару. Дім здригнувся, у передпокої загриміли чоботи, по стінах заметалися білі промені ліхтарів.
— Сергію! — рознісся веселий хрипкий голос. — Приймай гостей!
Батько штовхнув доньку до вікна. Лера перекинула через підвіконня одну ногу, але двері кімнати розчахнулися. Величезна рука схопила її за волосся й жбурнула на підлогу. Сергій Андрійович мовчки кинувся на чоловіка з ліхтарем — швидко й точно, зовсім не так, як міг би битися літній сільський житель.
Перший нападник зігнувся, другий відлетів до стіни. Світло заметалося по стелі, посипалося скло. Але чоловіків було надто багато. Один ударив Сергія Андрійовича прикладом під коліно, другий — у спину, і батько все-таки впав.
— Досить! — гаркнув хрипкий. — Старого брати живим. Дівчину не псувати!
Над Лерою схилився масивний бородатий чоловік із маленькими веселими очима. Від нього пахло дешевим тютюном, потом і мокрою шерстю.
— Здрастуй, красуне, — сказав Павло Руденко. — От тепер бачу: справді мамина донька.
Батько сіпнувся, але двоє вже притискали його до підлоги.
— Павле, говори зі мною. Вона тут ні до чого.
— Ще й як до чого, Сергію. Ти сам усе вигадав дванадцять років тому. Настав час розплачуватися.
Леру загорнули в її ж ковдру. Вона вдарила одного ліктем у підборіддя, спробувала вивільнити руки, але четверо швидко скрутили її й винесли надвір. Через плече викрадача дівчина побачила батька. Він лежав обличчям до підлоги, беззвучно повторюючи одне слово. Уже потім вона зрозуміє, що він знову говорив: «Річка».
Біля хвіртки працювали двигуни двох машин. Осторонь від метушні стояв сухорлявий чоловік у темному польовому одязі. На відміну від інших, він дивився на полонянку без злорадства, уважно й розважливо. Це був Захар Матвієнко.
— У машину, — розпорядився він.
Леру втиснули на заднє сидіння між двома чоловіками. Вона змусила себе дихати повільно й рахувати: повороти, хвилини, зупинки. Батько роками повторював, що паніка пожирає час і тепло, а людина, яка й далі помічає деталі, ще не програла.
Ліворуч сидів зовсім молодий хлопець на ім’я Діма. Його руки дрібно тремтіли.
— Може, висадимо її біля дороги? — нерішуче спитав він. — Навіщо все це?
— Закрий рота і стеж за вікном, — відрізав Матвієнко.
З переднього сидіння обернувся Руденко.
— Не бійся, красуне. Леонід Андрійович велів привезти тебе живою — доставимо живою. А далі як вийде.
— Наказ був без твого «далі», — холодно поправив Матвієнко.
— Та годі тобі. Поки що ж вона ціла.
Саме тоді, затиснута чужими тілами в задушливій машині, Лера зрозуміла дві важливі речі. Вбивати її зараз не збиралися: якомусь Леоніду Андрійовичу вона була потрібна живою. І люди, які її викрали, не були єдиним цілим. Між Руденком і Матвієнком уже з’явилася тріщина, а батько завжди вчив: якщо в суцільній стіні є бодай вузька щілина, шукати вихід треба саме там…
