Я підійшов і бережно обійняв її. Мати завжди була невисокою, але тепер здавалася зовсім маленькою. Вона ледь помітно тремтіла, як людина, що надто довго забороняла собі виявляти слабкість.
Від пальта пахло зачиненою шафою й лікарняним милом. Я пам’ятав інший запах — свіжого хліба, домашньої кухні та крему для рук. За рік у неї забрали не лише звичну кімнату й в’язку ключів. Її позбавили можливості вибирати, коли прокидатися, що вдягати й кому відчиняти двері.
— Максиме… Максимку, — прошепотіла вона мені в плече. — Я знала, що ти повернешся. Вони запевняли, що не приїдеш, а я однаково чекала.
— Я тут, мамо. Тепер ти не сама.
Вона міцніше стиснула пальцями тканину моєї куртки.
— Вони майже продали квартиру. До угоди залишалося зовсім трохи.
Надворі пахло вологим асфальтом і відталою землею. Я не став розпитувати її біля входу. Дорогою Валентина Петрівна тримала мене за руку й мовчки дивилася довкола, наче знайомі будинки після року за огорожею стали яскравішими й водночас незвичними.
У Семенича на столі стояв простий курячий суп. Мати їла повільно, притримуючи тарілку обома руками. Господар не ставив зайвих запитань: підсунув хліб, поставив чисту чашку й дістав банку варення. Його тісна кухня з потертою цератою здавалася безпечнішою за будь-яке просторе приміщення. Тут ніхто не відбирав телефон і не вимагав дозволу, щоб вийти за двері.
— Погано годували? — запитав Семенич.
— Їжі вистачало. Тільки все було чуже, — відповіла мати. — А в тебе своє.
Коли тарілки спорожніли, Семенич прибрав зі столу й делікатно пішов до кімнати. Валентина Петрівна сиділа в пальті, не випускаючи сумочки з рук. Після пансіонату вона наче боялася розлучитися з єдиною річчю, яка належала лише їй.
Я не квапив її. У тісній кухні тихо гудів холодильник, за стіною обережно рухався Семенич. Мати оглядала чашку, фіранки, банку варення, ніби наново вчилася перебувати в приміщенні, де можна не чекати розпоряджень. Лише коли пальці на ручці сумочки трохи розслабилися, я наважився почати розмову.
— Розповідай, мамо. Від самого початку.
Вона глибоко зітхнула й заговорила. Денис Яремчук з’явився приблизно через три місяці після мого від’їзду. Спочатку Наташа називала його знайомим, який прийшов полагодити кран чи повісити полицю. Валентина Петрівна помічала погляди й паузи між ними, але мовчала, сподіваючись, що помиляється. Незабаром Денис почав залишатися на ніч. Коли він приходив, Артема відсилали гуляти або виганяли з кімнати.
Мати намагалася нагадати Наташі, що чоловік далеко, а дитина все бачить. У відповідь чула лише вимогу не втручатися. Гроші, які я переказував сім’ї, майже цілком ішли на Наташу й Дениса. Вони розраховувалися моєю карткою в ресторанах, магазинах і салонах, а якось удвох поїхали відпочивати, залишивши Артема у знайомих.
Увечері синові доводилося самому гріти вчорашню їжу, відпирати в раковині шкільну сорочку й робити уроки на кухні, поки з вітальні гриміла музика. Бабусі він незмінно казав, що живе нормально. Проте закороткі штани, несвіжі манжети й стоптане взуття спростовували його слова. Артем мовчав, бо боявся стривожити мене й змусити покинути службу.
— А твої прикраси? — запитав я.
— Зникли місяців за чотири. Я ввійшла до спальні й побачила відчинену скриньку. Сережок не було, ланцюжка з хрестиком теж. Зникли каблучки й твоя обручка, яку ти залишив удома. Скринька була зовсім порожня…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
