— За правилами, — закінчив Ігор. — Лише так результат не розсиплеться під час першої ж перевірки.
Ми вирушили до пансіонату разом. Дорогою Ігор переглядав документи на планшеті, а я стежив за мокрими будинками й голими лісосмугами за вікном. Що ближче була зупинка, то сильніше напружувалися плечі.
За скляними дверима сиділа та сама молода працівниця. Вона впізнала мене й помітно насторожилася.
— Добрий день, — представився Ігор Павлович. — Я лікар-психіатр. Прибув для попередньої оцінки стану Валентини Петрівни Бондаренко на прохання її сина. Пансіонат заздалегідь отримав звернення адвоката.
Він передав посвідчення та документи. Дівчина вивчила їх, зателефонувала керівникові, й незабаром до приймальні вийшов чоловік років п’ятдесяти. Наш візит явно порушував звичний порядок.
— Валентина Петрівна перебуває під опікою, — нагадав він. — Такі дії погоджують з опікункою.
Ігор спокійно відповів: опікунку слід повідомити, однак заклад повинен або надати можливість для розмови, або письмово пояснити відмову. Тоді документи передадуть адвокатові й долучать до судового звернення. Після розмови зі своїм юристом керівник наказав провести лікаря.
Оцінювання тривало майже дві години. Я залишився в холі на пластиковому стільці з недоторканою склянкою води. За зачиненими дверима були мати й людина, якій я довіряв, але навіть довіра не допомагала впоратися з очікуванням.
Коридором ходили працівники: хтось віз білизну, хтось ніс ліки в пластикових стаканчиках. Із кабінету долинали голоси, проте розібрати слова було неможливо. Я кілька разів підводився, доходив до вікна й повертався. Голуби походжали мокрим карнизом, а стрілки настінного годинника рухалися нестерпно повільно.
За ці дві години я встиг згадати матір такою, якою бачив її до від’їзду: швидкою, зібраною, завжди заклопотаною. Вона могла сердитися через незакритий кран, сперечатися через кожну квитанцію й пам’ятати, кому із сусідів та коли пообіцяла допомогти. Синій халат і скляні двері ніяк не поєднувалися в пам’яті з тією Валентиною Петрівною. Мені хотілося вірити власним очам, але зараз потрібне було не моє переконання, а точний професійний опис її стану.
Нарешті двері відчинилися. Ігор вийшов першим, зняв окуляри й стомлено потер перенісся.
— Зараз вона добре орієнтується в часі та просторі, відповідає послідовно, пам’ять відповідає вікові. Стан, який я побачив, не узгоджується з описом, на підставі якого її позбавили можливості вирішувати за себе. Але причини розбіжності має встановити офіційна комісія. У висновку я саме так і написав.
— Цього вистачить, щоб почати?
— Щоб вимагати перевірки й тимчасового захисту — так. Валентина Петрівна також письмово зазначила, що не хоче залишатися тут. Керівник прийняв її заяву. Далі діє адвокат.
Матір я знову побачив крізь скло. Пообіцяв повернутися, щойно з’явиться законна підстава вивести її звідси. Вона кивнула, але долоню від дверей прибрала не відразу.
Ігор передав мені підписаний висновок і копію протоколу. Ми попрощалися біля зупинки: йому треба було повертатися на роботу, а мені — негайно відвезти документи Романові Вікторовичу.
Того ж вечора адвокат подав термінове звернення. До висновку комісії суд не робив остаточних висновків, проте тимчасово позбавив Наташу можливості одноосібно визначати, де має перебувати Валентина Петрівна. Матері дозволили виїхати з пансіонату на час розгляду справи; відповідний документ ми отримали за кілька днів.
Я знову приїхав до знайомої світлої будівлі, передав документи керівникові й зазначив адресу квартири Семенича, де Валентина Петрівна тимчасово житиме до подальшого рішення. Двері відчинилися. Мати вийшла без супроводу, у старому темно-синьому пальті з великими ґудзиками й з маленькою шкіряною сумочкою в руках. Побачивши мене, вона зупинилася й довго вдивлялася в обличчя, ніби боялася, що я знову виявлюся лише надією…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
