— Тату, ти де? — ледь чутно запитав син.
— Іду до Семенича. Зі мною все гаразд. А ти як?
— Нормально. Вони після твого відходу сварилися. Денис кричав, що через тебе все зірвалося, а мама плакала.
Я міцніше притиснув телефон до вуха.
— Ти зрозумів, про що вони говорили?
— Про бабусину квартиру. Денис сказав, що треба було закінчити все раніше, до твого приїзду.
Отже, випадкова фраза Дениса не була порожньою погрозою. Наташа отримала право діяти від імені Валентини Петрівни, а тепер вони поспішали розпорядитися її житлом. Моє повернення зруйнувало розрахунок, який довго здавався їм надійним.
— Артеме, ні в що не втручайся й не намагайся навмисно підслуховувати. Якщо вони знову почнуть сперечатися, іди до своєї кімнати. Я вже розбираюся, і скоро все зміниться.
— А бабуся?
— Післязавтра ми поїдемо до неї з лікарем. Адвокат готує документи.
— Ти не залишиш її там?
— Не залишу. Але забрати її відразу не можна. Треба отримати законне рішення, щоб Наташа не змогла знову повернути бабусю до пансіонату.
Син довго мовчав, а тоді прошепотів:
— Я на тебе щодня чекав. Усе думав, що ось сьогодні ти приїдеш.
У горлі став важкий клубок. Я знову побачив ранкову лавку, порвані штани, відклеєну підошву й обличчя дитини, яка боялася повірити власному щастю.
— Я теж щодня думав про тебе, синку.
Ми мовчали, хоча між нами було лише кілька кварталів. Насправді нас розділяли замкнені двері, чужий чоловік у квартирі й два роки, за які Артем звик приховувати біль.
— Мама йде. Мені час, — швидко сказав він.
— Тримайся. Я поруч.
Діставшись після дзвінка до будинку Семенича, я ще довго сидів біля під’їзду. Дванадцятирічний хлопчик заощаджував гроші на автобус, їздив до бабусі, поки його впускали, а потім намагався хоча б побачити її крізь скло. Мені він телефонував лише тоді, коли Наташа не могла почути. За час служби я стикався з різним болем, але приглушений голос сина виявився страшнішим, бо все це відбувалося в місці, яке я вважав безпечним для нього.
Найбільше мучило те, що Артем не просив неможливого. Йому не потрібні були обіцянки дорогих подарунків чи миттєвого дива. Він хотів знати, що я не зникну, а бабуся не залишиться за зачиненими дверима. Ці прості сподівання лягали на мене важче за будь-які звинувачення, бо раніше я вважав щомісячні перекази й короткі дзвінки достатнім доказом турботи.
Семенич поступився мені ліжком, а сам улігся на старій розкладачці. У його тісній квартирі пахло машинною оливою, цибулею, соліннями та старими меблями; скрізь стояли коробки з деталями й інструменти.
— Лягай і не сперечайся, — буркнув він. — Два роки спав невідомо де, тепер хоч одну ніч відпочинь.
Матрац був продавлений, одна пружина впиралася в лопатку, але я проспав вісім годин, не побачивши жодного сну. Це була моя перша спокійна ніч після завершення контракту.
За день, уранці третього дня, Ігор Павлович приїхав потягом. Я зустрів його на вокзалі. Худий, жилавий, із темними колами під очима після чергувань, він майже не змінився: тонка оправа окулярів, тихий голос, уважний погляд.
Ми коротко обійнялися.
— Живий, — промовив Ігор. — Зараз це найважливіше.
У квартирі Семенича Ігор підкріпився двома бутербродами, запив їх чаєм і приготувався слухати. Я по черзі розповів про судове рішення, заборону на зустрічі, слова Артема, заяву Наташі й імовірний продаж. Він не перебивав мене, лише час від часу занотовував кілька слів у блокнот.
— Покажи попередній висновок і документи про опіку.
— Копій у мене поки що немає.
— Роман Вікторович запросив їх, — пояснив Семенич. — А пансіонат учора отримав письмове повідомлення.
Ігор розкрив теку. Там лежали посвідчення, документи про кваліфікацію, заява близького родича, форма протоколу й копія адвокатського звернення. Він перевірив кожен аркуш, розклав документи по черзі й лише тоді закрив теку.
— Якщо керівництво не дозволить поговорити з Валентиною Петрівною, вимагатимемо письмову відмову й передамо її Романові Вікторовичу. Скандал нам не потрібен. Домагатимемося результату без крику…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
