Я мимоволі всміхнувся. Семенич ховав ключ в одному й тому самому місці стільки років, скільки ми були знайомі. Деякі звички переживають будь-які зміни. Власного дому в мене тієї миті наче не залишилося, зате залишалася людина, яка відчиняла двері без розпитувань та умов.
До відділку я прийшов точно в призначений час. Левченко виявився молодим чоловіком з акуратними вусами й утомленим поглядом людини, яка щодня вислуховує чужі сімейні сварки. Він увімкнув комп’ютер, поклав поряд записник і запропонував почати від самого ранку.
Я розповів, що відчинив двері своїм ключем, побачив там дружину й Дениса Яремчука та зажадав пояснень. Нікого не торкався, не погрожував і пішов сам, коли Наташа відмовилася відпустити Артема. Окремо згадав, що Денис майже всю розмову знімав на телефон, явно чекаючи від мене різкого руху чи крику.
Левченко кілька разів зупиняв мене, уточнював послідовність і занотовував формулювання з незворушним обличчям. Потім відклав ручку.
— Ви лише сьогодні повернулися після тривалої відсутності?
— Так. Дворічний контракт завершився. Уранці зійшов із потяга й відразу пішов додому.
Він уважно подивився на мене, ніби зіставляючи спокійного співрозмовника з людиною, описаною в заяві.
— З того, що ви виклали, підстав говорити про серйозне порушення поки що немає. Але раджу більше не приходити туди без попередньої домовленості. Питання щодо дитини вирішуйте через адвоката й суд. Будь-яку нову сцену, навіть якщо почнете її не ви, намагатимуться використати проти вас.
Я відповів, що зрозумів. Мене тягло заперечити: це була квартира моєї матері, там залишався мій син, а чоловік, який оселився на чужому дивані, вже називав мене непроханим гостем. Але суперечка з Левченком нічого б не змінила. Його застереження збігалося з тим, що говорив адвокат: зараз мені була потрібна витримка.
Я перечитав пояснення, підписав кожен аркуш і вийшов. Надворі вже сутеніло, мокрий асфальт відбивав світло ліхтарів. Не встиг я дійти до зупинки, як на екрані з’явилося ім’я Артема…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇